Вісім десятиліть – ціле людське життя – не здатні залікувати рани найбільшої трагедії в історії нашого народу. За цей час світ устиг не раз змінитися, з’являлися та зникали держави, правителі, змінилося кілька поколінь людей – але однаково дата 22 червня змушує задуматися. Як писав Роберт Рождественський, «Усе, що було не зі мною, пам’ятаю».

Здавалося б – уже всі повинні були здобути науку з історії. Німеччина покаялася й нащадки жертв Другої світової її пробачили. Але все одно неспокійно на душі. Постійні заклики до перегляду історії, постійні спроби реабілітувати нацистських злочинців, особлива бравада – нашивки на рукавах і татуювання зі свастикою. І це відбувається тут, у нас, в Україні, де в роки війни загинув кожен п’ятий житель…

22 червня – це не тільки День пам’яті про загиблих на війні (а я щиро вважаю, що Днем скорботи повинен бути день 22 червня, а не ті світлі дні, коли всі нормальні люди святкують День Перемоги). Це ще й День людяності, День особливої духовності – чи випадково 22 червня 1941 року, у Другу неділю після П’ятдесятниці, вшановували пам’ять усіх святих, що просяяли в землі Руській. До їхніх подвигів зверталося радянське керівництво, наставляючи воїнів на Вітчизняну війну заради захисту Вітчизни.

Очевидно, що жодні спроби політиків не зможуть очорнити пам’ять про ті мільйони радянських солдатів, які врятували світ від нацизму. І жодні спроби відродити нацизм не можуть мати виправдання.

Очі загиблих героїв на вицвілих і пожовклих фотографіях мають занадто живий вигляд, їхній погляд занадто пронизливий, події 1941 року здаються зовсім нещодавніми – адже це не строк для історії. І тому будь-яку спробу ревізії подій тих років так болісно сприймають ті, хто не обміняв людяність на бажання отримати миттєвий хайп, кинувши виклик історії.

22 червня. Вісімдесят років із початку Великої Вітчизняної війни.

Пам’ятаємо й пам’ятатимемо вічно!