Сьогодні – день виведення радянських військ з Афганістану. 32 роки тому здавалося, що це – остання війна, у якій випало брати участь нашим одноліткам. Ба більше – не війна, а непорозуміння, злочин політиків. Ця війна не викликала почуття справедливості, хоча радянські хлопці демонстрували героїзм і самовіддачу. І нам здавалося, що на нашій пам’яті воєн більше не буде – уся історія афганської епопеї підводила до цього висновку. Якраз почав валитися Радянський Союз, і тисячі «афганців» – ветеранів Афганістану – опинилися без соціальної допомоги та захисту з боку держави… Але в нашій пам’яті назавжди залишився Міст Дружби й генерал Громов, який, крокуючи мостом, останнім залишає афганську землю…

Минуло три десятиліття. Сьогодні війна є даністю для України. За сім років боїв на Донбасі вже загинуло більше людей, ніж за десять років в Афгані. І теж немає відчуття справедливості. Є розуміння того, що війну затіяли політики, а страждати доводиться ні в чому не винним людям. І знову все замішано на геополітичних інтересах. І знову все супроводжується масованою пропагандою та ура-патріотичною риторикою.

І знову хочеться вірити, що ця війна – остання.

Такий час – епоха несправедливих воєн. Несправедливі війни дуже боляче б’ють по тих, хто їх ініціював і залишився в програші. Доля СРСР, що проіснував менш ніж три роки після 15 лютого 1989 року, має стати нагадуванням нинішнім політикам.