Україна – історично багатонаціональна, багатоконфесійна та багатомовна держава. На її території проживають понад сто тридцять національностей, які розмовляють більш ніж вісімдесятьма мовами. Мультикультурність і багатомовність є невіддільними ознаками народу України та становлять його ідентичність. Тому й державна мовна політика покликана бути відбиттям цієї реальності. Як показує досвід Канади, Швейцарії, Фінляндії, Бельгії, у демократичній правовій багатонаціональній і багатомовній державі культурний плюралізм і багатомовність – це основи їхньої ідентичності та потужності. Ідея єдності в різноманітності дала змогу вижити та зміцніти невеликій за розмірами Швейцарії.

Однак, Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» не створює можливості одночасного функціонування державного та всебічного розвитку й існування мов національних меншин, а навпаки – дискримінує громадян за мовною ознакою. Приписи закону створюють нерівні умови для різних мов, і, зокрема, російської, з чим стикаються українсько- та російськомовні громадяни України. Це є неприпустимим. Підкреслю: замість того, щоб врегулювати суспільні відносини в галузі мовної політики, закон став причиною соціальних конфліктів.

Абсолютна більшість громадян України підтримує статус української як державної мови. Цей громадський консенсус знайшов відбиття в статті 10 Конституції України. Ця ж стаття визначає російську мову як мову національної меншини. Але рідною російську вважають не менш ніж 30% громадян. І тільки половина з них – етнічні росіяни, решта – представники інших національностей, більшість із яких – етнічні українці. Право розмовляти рідною мовою дарується нам Богом від народження, а не надається державою. Дійсно, юридичного поняття «російськомовні українці» немає, а громадяни є, і їхні права мають бути захищені, і ми просимо Конституційний Суд встановити істину та захистити Конституцію.