18 травня в Загребі спільно з фондом «Українська політика» ми провели масштабну міжнародну конференцію «Досвід балканських країн у мирному врегулюванні конфліктів».

Серед учасників були політики, дипломати, експерти з Хорватії, Чорногорії, Сербії, Македонії, Австрії та України – всього приблизно чотири десятки людей. Здебільшого з балканського боку були політики та чиновники – як нинішні, так і колишні, які брали безпосередню участь у розв’язанні збройних конфліктів, що розгорілися на Балканах на початку дев’яностих, а також у повоєнній відбудові постраждалих регіонів.

Дискусія на конференції була спекотною, але виключно змістовною. Головний висновок – універсальних рішень немає. У кожної країни були свої особливі проблеми, і кожна країна вирішувала свої конфлікти своїм унікальним способом.

Але, водночас, були нюанси, обставини, чинники, які були спільними. Важливо, що алгоритми вирішення проблем, спільних для всіх подібних конфліктів, можна й потрібно застосовувати нам в Україні для завершення збройного протистояння на Донбасі, а головне – відновлення мирного життя, «зшивання» країни.

Перший важливий момент. Усі учасники конференції в один голос заявляли: «Ніхто без вас самих цю проблему не вирішить». І це абсолютно очевидно і для мене.

За нас ніхто війну на Донбасі не завершить. Ні Волкер, ні Сурков, жодні інші посередники – ми самі маєму взяти свою долю, долю майбутніх поколінь українців і майбутнє України у свої руки. І домагатися всього самим.

Якщо прийняти це як аксіому, можна сформулювати перший ключовий принцип, ключову вимогу до ситуації – необхідно мати політичну сміливість і політичну волю приймати складні рішення заради майбутнього своєї країни. Навіть на шкоду власній політичній кар’єрі. Потрібно мати політичну сміливість і політичну волю, піти на кроки, які приведуть до миру, але цілком можливо не сподобаються багатьом, особливо з числа «яструбів». І це насамперед стосується, безумовно, влади. Але й опозиція, і взагалі будь-який політик у країні не має права знімати із себе цієї відповідальності.

Наступний найважливіший момент, який можна винести після всієї дискусії на конференції – для вирішення конфлікту потрібен діалог.

Діалог усіх з усіма – громадянського суспільства, політиків, дипломатів, військових. Але, насамперед, політиків. Потрібно мати прямий діалог із Москвою, прямий діалог із Донецьком і Луганськом і не боятися цього.

Ми, опозиція, говоримо про це стільки, скільки йде війна, але нас чомусь ніхто не бажає чути, а ще більше критикують. Ліплять на нас ярлики колаборантів і «п’ятої колони». Дорікають за угодовство.

Але я вважаю діалог, переговори цілковито необхідною умовою політико-дипломатичного врегулювання конфлікту на Донбасі, мабуть – найважливішою умовою.

Про це говорили всі, хто брав участь у конференції – потрібен прямий діалог із Росією, прямий діалог із Луганськом і прямий діалог із Донецьком. Прямий, чесний, з чітким розумінням наших інтересів і шляхів їх досягнення, але діалог людей, а не артилерії. На цю тему накладено «табу», насамперед із подання нашої влади. Але я вважаю, що не потрібно боятися переговорів. Переговори й розумні компроміси – це шлях до миру.

Ми – опозиція – готові взятися за вибудовування такого діалогу. Ми не боїмося відповідальності. Ми готові взяти на себе проведення будь-яких переговорів, аби хоча б на один день наблизити закінчення війни.

Крім того, загальною думкою всіх учасників стала необхідність введення на Донбас миротворчого контингенту. І, як багато хто зауважував, з якомога повнішим і добре прописаним мандатом миротворчого контингенту.

Для того, щоби перестала литися українська кров, необхідно вводити миротворців на лінію розмежування, щоби перестали стріляти, щоби закінчилися взаємні обстріли, які не вщухають ні на один день. Введення миротворців може й має забезпечити перші пункти «Мінських домовленостей» – припинення вогню, розведення сторін і відведення важкої техніки, а також ефективний контроль за режимом дотримання тиші.

А далі, крок за кроком, можна рухатися за пунктами політичної частини угод, і продовжити розгортання миротворців на решті території, аж до державного кордону, після формування органів місцевого самоврядування. Але це вже тема для обговорення: шляхи, алгоритми, методи, терміни. Спочатку перші пункти й миротворці на лінії розмежування.

Обговорювалися також питання відновлення економічних відносин неконтрольованих територій із «великою землею», кроки в соціальній та гуманітарній сфері. Без відновлення розірваних зв’язків і комунікації неконтрольовані райони Донбасу з кожним днем дедалі більше будуть віддалятися від України, люди там дедалі більше будуть звикати жити без України. Незагойна рана буде чимраз ширшою й ширшою. А конфлікт стане замороженим, що, у принципі, поставить під сумнів будь-які успіхи й перспективи нашої країни.

Усе, що ми встигли обговорити на конференції, дає величезну поживу для розуму. Інформація та досвід безпосередніх учасників подолання конфліктів на Балканах у дев’яності дає нам шанс на вироблення власного рецепту досягнення миру. І ми цей рецепт безсумнівно знайдемо та сформулюємо, і, впевнений, станемо на довгий і важкий шлях із його реалізації. Іншого нам не дано. Без миру жодного майбутнього у всіх нас просто немає.