Нардеп Вадим Новинський вважає неправильним переписувати історію перемоги в Другій світовій війні

Джерело: Апостроф

На історію – не буває двох однакових поглядів. Навпаки, часто одні й ті ж події різні люди трактують діаметрально протилежно. Особливо, якщо це важливі події, що вплинули на долі цілих народів. Одна з таких подій – Друга світова війна. Народний депутат Вадим Новинський має власну думку, яку може не поділяти частина суспільства. Водночас, з огляду на важливість порушеного питання, редакція пропонує взяти участь у дискусії на цю тему.

«Не стріляйте в минуле з рушниці, інакше майбутнє вистрілить у вас із гармати», – вчив мудрий Расул Гамзатов. На жаль, слова видатного горця, класика радянської літератури, забули сьогодні в сучасній Україні – так само, як повільному забуттю піддаються й сам Гамзатов, і сотні імен тих, хто упродовж ХХ століття створював цілий пласт культури, спрямованої на утвердження гуманізму та загальнолюдських цінностей. Більш того: процес перегляду нашого з вами історичного минулого має характер справжньої війни з історією та людською пам’яттю – у стилі найгірших традицій тоталітарних режимів.

Академік Покровський у 20-ті роки минулого століття сказав свою знамениту фразу про історію як про політику, спрямовану в минуле. Тобто, прикладна (меншою мірою академічна) історія завжди була максимально політизованою, пристосованою до того, щоб втілювати політичні завдання. Апеляція до минулого – найзручніший і найдієвіший спосіб політичної маніпуляції суспільною свідомістю. Це зрозуміли ще в стародавніх суспільствах – імператор Цінь Ши Хуанді наказав спалити всі книги (а заодно й сорок мудреців), щоб почати історію Китаю з нього; древні римські імператори незмінно скидали статуї своїх попередників і замовляли аннали з тотальним очорненням «папередніков». Сьогодні ми є свідками того, як намагаються перелицювати порівняно нещодавню історію, перевернути історичні цінності та історичну правду з ніг на голову. Головне завдання – поставити під сумнів, а потім висміяти, довести до абсурду той Подвиг, який здійснили народи колишнього СРСР у боротьбі з нацизмом під час Великої Вітчизняної війни.

У романі Анатолія Іванова «Вічний поклик» (ще один забутий шедевр радянської класики) один з антигероїв, Арнольд Лахновський, колишній білогвардієць, який пізніше примкнув до бандерівців, каже іншому антигерою, Петру Поліпову: «У цьому столітті нам уже не перемогти… Отже, треба діяти нам іншим шляхом… Ми будемо братися за людей із дитячих, юнацьких років, будемо завжди головну ставку робити на молодь, почнемо розбещувати, розтлівати її! Ми зробимо з них циніків, соромітників, космополітів! Ми непомітно підмінимо їхні цінності на фальшиві та змусимо їх у ці фальшиві цінності повірити!.. Спільними силами ми скинемо всі ваші історичні авторитети ваших філософів, учених, письменників, художників – усіх духовних і моральних ідолів, якими колись пишався народ, яким поклонявся, до примітиву. Усю історію народу ми будемо трактувати як бездуховну, як царство суцільного мракобісся та реакції. Поступово, крок за кроком, ми витравимо історичну пам’ять у всіх людей. А з народом, позбавленим такої пам’яті, можна робити що завгодно. Народ, який перестав пишатися минулим, який забув минуле, не розумітиме і сьогодення. Він стане байдужим до всього, тупим і врешті-решт перетвориться на стадо… скотів».

Сьогодні часто дискутують щодо поняття «вікна Овертон» – поступового розширення меж допустимого аж до тотального заперечення всього того, що раніше здавалося священним, непорушним, істинним. Класичний приклад: спочатку з’являється повідомлення про факт канібалізму, далі – про допустимість канібалізму, потім – суперечка про моральність канібалізму, і врешті-решт – висновки про користь канібалізму. За цим самим сценарієм кілька десятиліть поспіль ведеться робота з дискредитації Великої Перемоги.

Нещодавно в соціальних мережах мені трапилися роздуми над цим феноменом: «Спочатку Сталіна почали рівняти з Гітлером. Усі великі перемоги у Війні стали всупереч, а втрати зросли до фантастичних значень. Далі ми несподівано стали головними союзниками Гітлера. Зрозуміло, зґвалтували всю Німеччину. Польщу теж ми окупували. Перемогу святкувати не 9-го, а 8-го. Потім Перемога стала не такою вже значущою. Тепер і війну ми розв’язали. Скоро будуть вимагати заборонити святкування Дня Перемоги. Так там, уже вимагають… Це я до чого: якщо ми будемо йти на поводу і відмовимося від Перемоги, то скоро будемо платити контрибуції й каятися».

Дуже точно підмічено. Головна мета, яку собі ставлять ініціатори перегляду історії Перемоги, це девальвація всього того, що допомогло перемогти фашизм і нацизм. У зв’язку з цим дедалі частіше українцям нав’язують інший підхід, сформований поза межами України. Де-факто відбувається ревізія подій першої половини ХХ століття. У хід ідуть багато давно апробованих прийомів. Насамперед таких можна виділити кілька.

Перший прийом – дискредитація Перемоги й переможців. Маршала Жукова звинувачують у надмірній жорстокості та самодурстві. Радянських воєначальників зображують патологічними садистами та вбивцями. Спеціально дістали з архівів і тиражують німецьку пропагандистську фальшивку з «наказом» про виселення до Сибіру всіх українців. Навмисно підкреслюють пропорції в кількості загиблих німецьких і радянських громадян, мовляв, радянські маршали «завалили» німців трупами. Хоча жорстока статистика показує: безповоротні втрати Збройних Сил СРСР у 1941–1945 роках – 11,5 мільйона бійців, втрати Німеччини і її союзників – 8,6 мільйона. Тобто, 1,3:1. Основних втрат ми зазнали не на полях битв, а на окупованих територіях: втрати цивільного населення в зоні окупації – 13,5 мільйонів людей! І відразу нова лінія: а що, власне, дала Перемога? Один тоталітарний режим змінився іншим, та й німці були кращими – культурна, освічена нація, не те, що напівварвари зі СРСР. Жили б давно в Європі, їздили б на німецьких автомобілях якісними автобанами… Про Генеральний план «Ост» і стратегію поневолення та знищення всіх неарійських народів (зокрема українців) автори нових історичних концепцій сьогодні намагаються замовчувати. На жаль, Президент Володимир Зеленський попався в ідеологічну пастку та вирішив визнати радянське керівництво відповідальним за початок війни – поряд із німецьким керівництвом. Це одна з найбільш підступних тез, впроваджуваних у свідомість громадян упродовж останніх десятиліть.

Другий прийом – спроба ввести в гру «нових героїв». Те, що українцям намагаються нав’язати ОУН і УПА як рівноправних учасників боротьби з нацизмом – поряд із Червоною Армією (а віднедавна – як основну силу, що представляла інтереси України в Другій світовій війні), яскравий приклад такого прийому. Виходить, що українські націоналісти рівною мірою сприяли Перемозі? А де ж великі битви УПА проти німецьких військ? Де результативність боротьби з німцями? Югославський варіант, за якого комуністичні партизани Тіто й четники Михайловича воювали рівною мірою проти нацистів, хоч і стояли на різних ідеологічних позиціях, – явно не приклад для України, в історії якої УПА відігравала локальний характер, який мало вплинув на результат Другої світової війни. А якщо врахувати деякі важливі документи (свідчення про переговори лідерів ОУН на чолі з Іваном Гриньхом із нацистами у Львові анприкінці 1943 року, протоколи допитів німецького офіцера Лацарека, заяви Ярослава Стецька про те, що «український націоналізм, німецький нацизм та італійський фашизм – різні національні прояви єдиного Духа»), стає очевидною провокаційна суть спроб ввести в історію Перемоги «нових героїв».

Третій прийом, який прямо випливає з попереднього – м’яка реабілітація нацистських злочинців. Те, що в деяких областях України на рівні офіційних органів влади вшановують ветеранів дивізії СС «Галичина», батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», «Буковинського куреня» та інших формувань колабораціоністів, це вже не тривожний сигнал. Це вже справжній, відкритий виклик громадськості. І скільки б не говорили про те, що дивізійники «боролися за незалежність України», правда полягає в тому, що вони воювали на боці Німеччини, під німецькими прапорами, з німецькою зброєю, за німецькі інтереси, і клятву на вірність приносили Гітлеру. Звідси – один крок до популярної в певних радикальних колах нацистської символіки, неонацистських «кричалок» футбольних фанатів типу «Зіг хайль! Рудольф Гесс! Гітлер'югенд! СС!», татуювань із цифрами «1488», що стали зашифрованим символом нових прихильників нацистської ідеології. І все це буйним цвітом процвітає в нинішній Україні – державі, яка зазнала надзвичайно важких втрат під час війни з нацистами!

Четвертий прийом – «експропріація Перемоги». Випадає чути (зокрема від народних депутатів) про те, що Другу світову виграв не СРСР, а його союзники. І далі – роздуми про роль лендлізу в забезпеченні Перемоги, про те, що з більш ніж 8 мільйонів загиблих нацистів більша частина загинула в боротьбі з англійцями й американцями (насправді до 70% втрат Німеччини припадають на Східний фронт). Нібито безневинна помилка американських дипломатів, які у своєму твіттері привітали з річницею визволення Освенцима американськими військами – теж результат ідеологічного промивання мізків – багатьом на Заході (а незабаром це може стати українськими реаліями) і не спадає на думку, що перемогти нацизм міг хтось інший, крім американського солдата. Один з українських журналістів якось сказав: «Молодь черпає інформацію не з книг, а з блокбастерів. І цілком можливо, що через покоління багато хто буде вірити в те, що Гітлер не покінчив життя самогубством напередодні взяття його бункера радянськими військами, а був підірваний євреями-підпільниками в 1944 році в паризькій опері» (відсилання до фільму Квентіна Тарантіно «Безславні виродки»).

П’ятий прийом – гіпертрофоване зображення України й українського питання у війні, виокремлення України з загальнорадянського дискурсу. У цьому плані знову ж Володимира Зеленського підставляє його ж оточення, підготувавши промову зі словами про те, що Освенцим звільняли українці – на підставі найменувань дивізій і фронтів (Львівська дивізія, Перший український фронт і т. д.). Американський історик Тімоті Снайдер іде ще далі: виступаючи на конференції в Берліні, він заявив про те, що вся Друга світова була війною виключно за Україну. Мовляв, Гітлеру не потрібен був весь СРСР, йому потрібна була тільки Україна. І цю думку почали активно тиражувати численні ЗМІ. Виділення України в особливе становище (окремо від долі, наприклад, Білорусії, що зазнала найбільших людських жертв, або від долі жителів блокадного Ленінграда) – це спроба вбити ідеологічний клин у загальну історію, спроба забезпечити такий собі «історичний сепаратизм».

Як результат – отримуємо абсолютно нову картину минулого, споганену та спотворену. Цю картину починає просувати Інститут національної пам’яті, який отримав неформальний статус міністерства історії і пропонує лінію обов’язкової поведінки всіх державним і бюджетним установам. Й ось на цьому тлі в західних областях України приймають рішення про демонтаж пам’ятників радянським воїнам. Починається шельмування героїв. У Києві радикали намагаються домогтися ексгумації визволителя української столиці генерала Ватутіна, знищення пам’ятника та могили, і попутно перейменовують проспект його імені – на честь гауптмана Шухевича. І ми вже не помічаємо того, як вузькорегіональний – галицький – погляд на наше минуле, на пантеон героїв тощо стає загальноприйнятим і загальновизнаним.

Й ось українська історія постає без чотирьох Українських фронтів – не українських за етнічним складом, які звільняють Україну, а пізніше – Східну Європу. Зате з УПА і з дивізією СС «Галичина». Нашу історію ретельно очищають від Корсунь-Шевченківської, Умансько-Ботошанської, Львівсько-Сандомирської операцій, але зате найбільшою подією періоду Другої світової пропонують вважати п’ятиденне існування Української Держави на чолі з Ярославом Стецьком. З пантеону національних героїв намагаються прибрати Черняховського, Рибалка, Тимошенка, Єременка, Малиновського, Гречка, Валю Котика та Олега Кошового – і внести туди Паліїва, Шухевича, Клячківського, Бандеру, Мельника. Причому цей процес відбувається досить агресивно, напористо, з усім набором пропагандистської атрибутики.

Міністерство культури України, провівши конкурс на надання державних грантів громадським організаціям, які опікуються патріотичним вихованням молоді, у рік 75-річчя Перемоги не профінансувало жодного проєкту, який би популяризував і актуалізував боротьбу з нацизмом. Більшість фінансованих державою проєктів покликані возвеличити націоналістичних лідерів і перейняти досвід УПА. Досвід чого, дозвольте запитати? Фінальний протокол конкурсу звучить як виклик, як плювок в обличчя суспільству.

Ситуація нині така, що нам треба не просто захищати нашу історію. Нам необхідно переходити в ідеологічний наступ – проти спроб фальсифікації історії, її ревізії та переписування. Інакше завтра фашизм знову зможе відродитися – у нових формах, з новими лідерами. І слова Арнольда Лахновського можуть виявитися пророчими.

У романі Чингіза Айтматова «Буранний полустанок» розповідається про міфічне плем’я манкуртів, які не пам’ятали свою історію, своїх предків. Їхня доля була – стати рабами могутніших завойовників. Стара індійська мудрість говорить: «Де шанують недостойних і зневажають гідних, там знаходять собі притулок троє: голод, смерть і страх».

Обидва ці приклади надзвичайно актуальні для нинішньої України, що ризикує впасти в історичне безпам’ятство – на догоду новим стратегічним партнерам, віддати почесті негідним і потоптати історичну пам’ять про справжні мільйони героїв, які віддали свої життя в найстрашнішій кровопролитній війні.