Джерело: www.segodnya.ua

Знаменита формула Льва Троцького: «Ні війни, ні миру!», яка характеризує ставлення більшовиків до Брест-Литовського мирного договору 1918 року, цілком застосовна й до тієї ситуації, яка склалася після лютого 2015 року – після підписання в Мінську домовленості про мирне врегулювання ситуації на Донбасі, а також після того, як вироблена в цій домовленості формула досягнення миру лягла в основу резолюції Ради безпеки ООН. Минуло чотири роки з дня підписання «других Мінських домовленостей». За міжнародною класифікацією в нас – напівзаморожений конфлікт: активні наступальні або оборонні операції не ведуться, лінія протистояння зафіксована та не пересувається. Але водночас практично щодня гинуть люди, зокрема мирні жителі, а градус напруги у відносинах між сторонами не спадає.

Мінські домовленості, здавалося б, сформулювали доволі чітку дорожню карту досягнення миру на Донбасі, у країні та в регіоні: припинення вогню, ухвалення потрібних законів, надання Донбасу особливого статусу в межах України, проведення виборів, повернення Україні контролю над усією протяжністю державного кордону. Але виявилося, що Мінські домовленості стали утопією: мир так і не настав. І цьому є кілька причин.

Причина перша. Несамостійність політиків. У війні на Сході України є не тільки сили ООС (АТО) та збройні формування самопроголошених республік. За кожною стороною стоять інтереси великих світових гравців. Україна перебуває під протекторатом США. «ДНР» і «ЛНР» – відверто маріонеткові утворення, політика яких повністю підпорядкована Росії. І, відповідно, конфлікт на Сході України – це екстраполяція конфліктних відносин між Вашингтоном і Москвою. Саме там лежать ключі до миру.

На жаль, США не є учасниками ні Нормандського, ні похідного від нього Мінського процесу, а Німеччина та Франція в конфлікті не є бенефіціарами, а лише сторонами, зацікавленими в розв’язанні власних економічних і політичних питань. Спроби деяких політиків сьогодні запропонувати як заміну Нормандському формату Будапештський (за участю США, Росії, Великобританії та України) також наштовхуються на проблему: на такий формат не погодиться Росія, оскільки фактично вона перебуватиме в стані «троє проти одного».

Жодна міжнародна конференція щодо майбутнього України не може обходитися без двох основних гравців у цьому конфлікті. І відсутність за столом переговорів у Мінську в лютому 2015 року Сполучених Штатів (також як і відсутність держсекретаря США в лютому 2014 року серед тих міністрів закордонних справ, які давали гарантії врегулювання ситуації в Україні в дні Майдану), робить Мінські домовленості вразливими та неефективними.

Причина друга. Вона випливає з першої. Несамостійність позицій Києва, Донецька та Луганська унеможливлює прямі переговори між центрами протистояння. На практиці це виливається у формулу: «А з ким там говорити?» і в апеляцію до нелегітимності (Київ вважає нелегітимними самопроголошені республіки, Донецьк і Луганськ – нелегітимною «київську хунту»). Насправді ж це не що інше, як спроби прикрити неможливість переговорного процесу без дозволу згори – або з-за океану, або з-за «поребрика».

Історія світових конфліктів знає чимало ситуацій, коли для розв’язання кризи доводилося йти на прямі переговори зі сепаратистами – заради досягнення миру. Найяскравіший приклад: переговори Шарля де Голля з лідером алжирських повстанців Ахмедом бен Беллою в Евіані в березні 1962 року. Всесильний де Голль не питав ні про те, кого представляє бен Белла, ні хто йому виписав мандат, ні яка його легітимність. Він розумів: «операція з наведення конституційного порядку в Алжирі» (цю війну французи визнали війною тільки в 1999 році) обернулася численними жертвами, вона велася вже вісім років, і хтось мусів взяти на себе відповідальність за те, щоб ухвалити можливо й непопулярне, але потрібне рішення – сісти за стіл переговорів зі сепаратистами. Де Голль мав мало критиків такого кроку? За період з 1961 до 1969 року він пережив 31 замах. Але приніс мир Франції.

Причина третя. Брак довіри між сторонами конфлікту. Сьогодні ніхто не вірить у те, що після виконання умов Мінського договору сторони зберігатимуть лояльність одна до одної та поважатимуть базові позиції одна одної. Адже за п’ять років конфлікту між його сторонами накопичилися не тільки взаємна злість, агресія і претензії (понад 10 тисяч загиблих – це автоматично сотні тисяч рідних і близьких, які не пробачать протилежній стороні та звинувачуватимуть її у вбивствах). Сформувалася відмінність у світогляді. Прихід на Донбас української влади зі спробами українізації та «глорифікації» ОУН і УПА, насильницькою декомунізацією й переписуванням історії багатьма по ту лінію фронту (зокрема й істинними прихильниками возз’єднання з Україною) сприймається як загроза. Політика «ламання через коліно» в церковних питаннях – з насильницьким насадженням «ПЦУ» – тільки додає олії у вогонь. Офіційний Київ робить усе для того, щоб поглибити лінію протистояння, а не створити передумови для посилення проукраїнських настроїв на Донбасі. Сюди ж запишіть і блокаду Донбасу, яка досі триває.

Причина четверта. Торік у травні в Загребі я запитав у колишніх прем’єр-міністра Хорватії Ядранки Косор і в міністра закордонних справ Весни Пусич: «У нас багато говорять про» хорватський сценарій» розв’язання конфлікту на Донбасі. А в чому полягала формула успіху для хорватів? У чому саме полягав реальний «хорватський сценарій» досягнення миру?». Відповідь мене вразила. Вони не говорили про всіляко звеличувану в Україні операцію «Буря» (до речі, приклад потурання з боку західних держав і нездатності миротворців ООН запобігти беззаконню). Вони говорили про потребу наявності волі в політиків для забезпечення передумов миру між тими, хто не носить зброю: на лінії розмежування створювалися ринки, магазини, клуби, головною метою яких була інтенсифікація діалогу між мирними жителями Хорватії та Сербської Країни. Чи можливо щось на кшталт цього уявити в нас?

Причина п’ята. На поверхні лежить відповідь на питання: хто має отримати мандат на організацію мирного діалогу на Сході України. Є єдиний інститут, який рівною мірою має представництво як в Україні, так і на непідконтрольних територіях (і навіть у Криму). Цей інститут має високий рівень довіри з боку громадян і має досвід розв’язання складних завдань в умовах, коли політики виявлялися безсилими. Це – Українська Православна Церква. Приклад того, як у грудні 2017 року стараннями Блаженнійшого Митрополита Онуфрія відбувся масовий обмін полоненими, показовий. Але тоді успіх Церкви вирішили швидко забити відвертими провокаціями з відмовою від відспівування представника іншої конфесії в Запоріжжі та спробами розхитування ситуації навколо Києво-Печерської Лаври. Але замість погоджених дій між владою й Церквою ми бачимо абсолютно ворожу державну політику щодо Церкви.

Причина шоста. Можливо, все банально і просто? Можливо, українській владі не потрібен Донбас? Але вона боїться в цьому зізнатися? Повернення непідконтрольних територій – це додаткові 3—3,5 мільйона громадян, 2,5—3 мільйони виборців, майже 10% від загальної кількості, які нізащо не голосуватимуть за сили нинішньої коаліції. Звідси й ритуальні камлання про мир і реінтеграцію Донбасу з паралельними діями, які віддаляють мир і поглиблюють розкол.

Мир – це і відновлення української економіки, насамперед, її промислового потенціалу. Але чи потрібна сильна українська промисловість Європі? Особливо на тлі політики деіндустріалізації, що проводиться Європейським Союзом у східноєвропейських країнах на мить їхнього входження в ЄС? Чим більше промислових об’єктів України доведеться закрити, тим більшою буде сума компенсацій, які Брюссель буде змушений виплатити Україні в міру поглиблення інтеграції. Чи влада, проштовхуючи зміни до Конституції щодо курсу на членство в ЄС і НАТО, не знала про цей нюанс? А так війна розв’язує питання здешевлення процедури інтеграції – один із неформальних аргументів, який використовують наші дипломати в кулуарних суперечках із брюссельськими чиновниками.

Війна на Сході України – це можливість не допустити зняття санкцій із Росії, а також аргумент у відносинах між Вашингтоном і європейськими державами, козир у великій геополітичній грі.

Війна – це спосіб наживи для бариг всередині української влади, які заробляють мільйони та мільярди – на поборах на блокпостах, на контрабанді, на військових тендерах, на торгівлі зброєю на «чорному ринку».

По суті причина невиконання Мінських домовленостей проста: надто багато тих, кому вигідне продовження війни. Занадто розрізнені ті, хто готовий виступити за її припинення. Соціологи кажуть, що 70% громадян України виступають за припинення війни. Але тон задають тих 30%, для яких війна стала сенсом і способом життя.

Ті, хто кажуть, що Мінські домовленості не працюють, просто не хочуть, щоб вони працювали. Комусь не подобається думка про те, що доведеться йти на якусь форму компромісу. Хтось не хоче втратити вигоду від нинішнього стану справ. Хтось боїться нової політичної дійсності, за якої не буде війни як чинника впливу на уми виборців і коли не можна буде списати провали в економіці та соціальній політиці на бойові дії.

Мінські домовленості можна допрацьовувати, модернізувати, вводити туди нові ввідні – миротворців ООН, нових посередників для переговорів тощо, але сама формула є універсальною. Але не можна сподіватися на те, що дорожню карту, накреслену в Мінську чотири роки тому, хтось пройде замість нас і забезпечить мир без нашої участі. У 1995 році в Дейтоні вже розв’язали проблему миру для Боснії та Герцеговини. Запитайте в боснійців – вони задоволені результатом? Хоча ми вже за крок від дейтонського варіанту, коли питання майбутнього України розв’язується політиками інших країн без участі самої України.

Інша річ: потрібні політики, які можуть проявити волю, можливо, пожертвувати своїм рейтингом і – попри крики різного роду популістів та ура-патріотів, на гнівні протести з боку впливових західних посольств, на загрози міжнародних шантажистів організувати «третій Майдан» і «кольорову революцію!» – піти на переговори з тими, хто контролює ситуацію на непідконтрольному Донбасі. Якщо, звичайно ж, ті, хто сидять в адміністративних будівлях у Донецьку та Луганську, не побояться точно так само протиставити свою волю позиції популістів і псевдопатріотів.

Я вірю в те, що завдяки виборам 2019 року до влади в Україні прийдуть політики, здатні проявити волю, мудрість, уміння вибудовувати компроміси та здатність принести довгоочікуваний мир. Люди, які можуть поставити національні інтереси вище за інтереси зовнішніх гравців. Люди, які припинять ганебну практику бізнесу на крові.