Роз’єднаність у суспільстві, неоднозначні заяви про автокефалію української церкви і Хресний хід – основні теми розмови з народним депутатом України Вадимом Новинським.

Попри те, що саме представники духівництва УПЦ були єдиними, хто під час Майдану спробував примирити протиборчі сторони, саме канонічна церква стала кісткою в горлі політикам, які прийшли до влади. Захоплення храмів, напади на священиків, цькування в пресі – все це стало сумною реальністю для Церкви, яка має найчисленнішу паству в Україні.

Про причини війни проти УПЦ і методи її припинення РИА Новости Україна розповів один із її парафіян, народний депутат від фракції «Опозиційний блок», нагороджений орденом святого благовірного князя Данила Московського II ступеня Вадим Новинський.

Як можна пояснити те, що відбувається навколо УПЦ упродовж останніх двох років? Адже ще недавно складно було уявити, що влада фактично оголосить війну канонічній Православній церкві.

– Останнім часом Церква в Україні дійсно зазнала багато гонінь: побиття священиків, напади на парафіян, захоплення храмів, відвертий наклеп у ЗМІ, на жаль, стали сумними реаліями. Наприклад, на Західній Україні з потурання, а часто й за підтримки влади та правоохоронців стали звичайним явищем захоплення храмів УПЦ. Навіть якщо надалі суди визнають ці дії незаконними, їхні рішення часто просто ігнорують – знову приїжджають «летючі бригади» в балаклавах, з дрючками, з битами, нападають на священиків, вірян. Подібне спостерігалося у селі Птича Рівненської області. Місцеві жителі показали приклад справжнього стояння за православну віру, витримавши напади агресивно налаштованих молодиків, яких не зупиняло навіть рішення суду. Цікаво, що на тлі погіршення ставлення до канонічного православ’я, різко покращилися позиції «розкольників» – УПЦ «Київського Патріархату», яку фактично зробили державною церквою. Хоча, будучи релігійною за назвою, ця організація давно стала політичною. Сьогодні УПЦ «КП» виступає в ролі релігійно-пропагандистського крила адміністрації президента і всієї нинішньої державної влади.

Чому політика втручається в справи Церкви?

– Це треба запитати в політиків-безумців, які, власне, і ведуть цю діяльність. Адже в Конституції чітко сказано, що Церква відділена від держави – вона не втручається в державні справи, а держава, зі свого боку, не повинна так чи інакше регулювати церковні відносини. Влада ж діє настільки активно, ніби вона вже навела лад в економіці, у банківській сфері, у промисловості, і тепер узялася наводити порядки в Церкві. По суті, зараз саме Церква є єдиною інституцією в Україні, до якої є довіра. Але влада й тут хоче все зруйнувати і встановити такий самий «порядок», як це зробила в усій країні.

Проте, спроби впливати на церковне життя відбувалися ще на зорі української незалежності, яка, до речі, і дала початок УПЦ «Київського патріархату»…

– Так, 1992 року влада повністю підтримала церковний розкол в Україні. Водночас візьму на себе сміливість трохи виправдати тих, хто брав на себе таку відповідальність. На той час усі вийшли з комуністичного минулого, мали комуністичний менталітет, тому й керувалися відповідною логікою. Адже якщо є незалежна держава, то в неї обов’язково мають бути свої атрибути – армія, інституції, валюта… і Церква. Але проблема в тому, що не можна вирішувати духовні питання за допомогою матеріального підходу. Церква живе за зовсім іншими канонами, у яких немає місця будь-яким кордонам. Чому, наприклад, у Німеччині або Італії немає своєї автокефальної церкви? Чому католицькі церкви всіх країн світу підкоряються Папі Римському? Чому б тоді греко-католикам не оголосити про незалежність від Папи Римського? На жаль, підтримка владою розколу 1992 року, власне, і породила те, що ми спостерігаємо сьогодні.

У чому різниця між нинішніми подіями й розколом 1992 року?

– Різниця величезна. Тоді багато чого відбувалося через незнання, нерозуміння церковних законів, у якійсь ейфорії від створення своєї незалежної держави. Зараз за 25 років усе стало на свої місця, більшість знає, що таке православ’я, мільйони людей ходять до храмів, стали справжніми парафіянами Церкви. У цьому і трагічність нинішньої ситуації – люди знають, що до чого, але однаково готові коїти злочини проти Церкви, брати на себе таку відповідальність. Хоча, потрібно розуміти – на всіх, хто нападає на Церкву, бореться й обмовляє її, чекає серйозне покарання.

Після гонінь на Церкву вона в усі часи ставала тільки сильнішою. Можливо, нинішня непроста ситуація тільки зміцнить Українську канонічну церкву, зміцнить віру людей?

– Церква й так сильна. І вона ніколи не буде слабкою, тому що Церква – це Христос. Хто бореться з Церквою, бореться з Христом, фактично. Я не можу зрозуміти нинішніх гонителів – потьмарених і жалюгідних людей, невже їх історія нічому не вчить? Згадайте долю гонителів Церкви на початку двадцятого століття, у середині цього століття.

Багато галасу наробив законопроект № 4128, що пропонує змінювати юрисдикцію релігійних громад. У чому небезпека ініціативи, яку в УПЦ уже назвали ударом задля покращення міжконфесійного миру в Україні?

– Законом запропоновано повністю міняти систему реєстрації парафій – будь-яка людина, яка хоча б один раз зайшла до храму, може прийти на збори парафії й голосувати за її перехід, скажімо, до «Київського Патріархату». Можуть створюватися цілі бригади по двісті осіб, які будуть їздити з гастролями областями, один раз ставити свічку і вимагати, щоб храм передали до УПЦ КП. По суті, це узаконене рейдерство, яке уможливлює захоплення будь-яких храмів. Але ж це може закінчитися справжньою релігійною війною, важкими, згубними наслідками, коли все, що до цього було в Україні, здасться просто «дитячим лепетом». За віру люди підуть до останнього.

Готується до прийняття у Верховній Раді також закон «Про особливий порядок діяльності церкви, керівний орган якої перебуває на території визнаної ВР держави-агресора». Що ховається за гарною назвою?

– Цим законом передбачається повний контроль над канонічною церквою. Ініціатива передбачає провести повну перереєстрацію в спеціально уповноважених державних органах усіх парафій, всіх єпархій. Церква має підписати договори з державою про так звану «співпрацю» й у такий спосіб стане повністю підзвітною державі. Призначатиме священиків і архієреїв буде спецорган, який, очевидно, буде рекомендувати тільки «благонадійних», лояльних із погляду державної влади. Ми повертаємося в часи сталінських репресій 1937 року, хоча навіть тоді до такого не додумалися.

Нещодавно Верховна Рада звернулася до Константинопольського Патріарха Варфоломія надати автокефалію Української церкви. Сам Патріарх проігнорував звернення, а в його найближчому оточенні назвали таку ініціативу парламенту «зухвалим кроком».

– Парламент вкотре виставив себе на посміховисько. Хоча на засіданні профільного комітету я кілька разів просив цього не робити. Люди, які ухвалювали скандальну постанову, чомусь вважають себе дуже обізнаними в церковних справах. Вчорашні викладачі наукового атеїзму сьогодні стали великими релігієзнавцями й на законодавчому рівні диктують, як жити Церкві. Хоча цікавим є інше – із шести авторів звернення до Варфоломія троє є греко-католиками. Їхня турбота про православ’я дивує. Чого ж ви тоді не попросите для себе автокефалію в Папи Римського? Багато депутатів навіть не знають «Отче наш», але хочуть керувати Церквою. Про те, що звернення до Варфоломія є абсолютно брехливим документом, свідчить хоча б той факт, що «Київський патріархат» у ньому називають найпопулярнішою Церквою, а Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирила – одним з елементів гібридної війни, який підтримує агресію РФ проти України.

Представники київської влади називають Московського Патріарха не інакше як «одним з елементів пропагандистської машини в Росії»…

– Нехай ці діячі покажуть хоча б один документ, де патріарх Кирило підтримав агресію. Повірте, я часто буваю на богослужіннях, де служить Патріарх. І він завжди у своїй проповіді говорить тільки про одне – закликає всі сторони конфлікту до примирення. На моє переконання, Патріарх Кирило – найвидатніша людина не тільки сучасності. Я до нього відчуваю тільки найглибшу повагу та шану. Причому не лише як до Першоієрарха нашої Церкви, а і як до людини – за його мужність, його мудрість і багато інших якостей. До речі, багато хто з «вірян» досі не в курсі, що Кримська єпархія донині перебуває у віданні Української православної церкви. І це було особистою ініціативою Патріарха Кирила. Але якщо вже говорити про пропагандистську машину, то під це визначення, швидше, підходить УПЦ Київського Патріархату, яка діє виключно після «сигналу» представників чинної влади. Це абсолютно політична організація.

Ні для кого не є секретом, що в нинішніх реаліях паства Української православної церкви відчуває себе, м’яко кажучи, ущербною. Як бути українським вірянам – вибрати роль сторонніх спостерігачів або обстоювати правоту жорсткішими методами?

– Християнство – не войовнича релігія. Перемагати своїх ворогів ми маємо силою любові та силою своєї молитви. Господь нам заповідав: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, робіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас ображає й жене». Ісус Христос молився за своїх розпинателів – ми маємо наслідувати приклад Господа й робити те саме. Разом із тим, потрібно розуміти, що коли порушують якісь ключові питання, народ свідомо чи мимоволі буде підніматися, багато вірян точно не підуть на поступки в принципових питаннях.

Нещодавно в усій Україні стартував Хресний хід – багатотисячна хода православних християн, яка, розпочавшись у різних регіонах, фінішує в Києві в день Хрещення Русі 28-го липня. Якою є мета цієї акції? Непротивлення злу насильством?

– Не тільки це. По-перше, Хресний хід – це завжди зримий прояв нашої віри. Адже це не просто мітинг якийсь або прогулянка. Люди йдуть з іконами, з хоругвами і, найважливіше, з молитвами – кожен крок супроводжується зверненням до Бога. Величезна кількість вірян у цей момент молиться єдиним серцем, єдиною душею, за всю Україну. Одні люди вийшли з Почаївської Лаври – західного кордону нашої країни, інші – зі Святогірської Лаври – східного кордону. Вони йдуть назустріч одне одному до Києва. Це демонстрація того, що всі ми – єдина країна, у якій не повинно бути поділу на захід і схід. Головна мета – молитва за мир і злагоду в країні, за подолання цієї ненависті, ворожнечі, розколу в країні. Хочу особливо підкреслити – це не політична акція, як намагаються представити Хресний хід низка представників влади, «Київського патріархату», різного роду навіжені.

Як пояснити невоцерковленій людині важливість її участі в Хресному ході?

– Беручи участь у ході, людина показує своє ставлення до Церкви, до того, що відбувається в суспільстві – ніби зливається з Церквою і її стоянням у вірі в цей непростий час, демонструє свою відданість. Адже Хресний хід – це видимий прояв віри, у суспільстві побачать величезну кількість людей, об’єднаних єдиною вірою, єдиним молитовним поривом. На жаль, останнім часом в Україні вірян дедалі частіше закликають брати участь у діях зі знаком «мінус» – захоплювати владу, відбирати храми тощо.

Чи варто побоюватися провокацій, адже вже зараз представники влади називають Хресний хід вірян УПЦ ходою «православних тітушків»?

– Боятися варто завжди. Адже коли Хресний хід дійде до Києва, у ньому вже візьме участь величезна кількість людей. Тільки торік, за різними оцінками, у ході взяли участь, щонайменше, сорок тисяч людей. Скільки буде цьогоріч, навіть не візьмуся припустити. І головне завдання влади – забезпечити порядок, захистити вірян від нападок, так званих, «активістів» у балаклавах. «Активістами» їх часто називають ЗМІ, як на мене – то справжні бандити. Якщо влада не буде штучно нагнітати напруженість, не буде провокувати безвідповідальними заявами з найвищих трибун – провокації будуть мінімальними.

Чи плануються якісь заходи в день Хрещення Русі, як це було в минулі роки?

– Як і рік тому до Києва з усіх кінців України привезуть чудотворні ікони – із Сумської області, Одеси, Почаєва, Святогірська. 21 липня делегація канонічної церкви на чолі з митрополитом Онуфрієм відбуває з паломницькою мандрівкою на гору Афон, де в цьому році святкують тисячоліття руського чернецтва. Після цього з Афона до Києва передадуть для поклоніння мощі святого Силуана Афонського. Вся послідовність подій має якийсь сакральний сенс – з усіх кордонів України в столицю виходять віряни, які після прибуття до Києва отримають благословення Святої гори Афон про дарування миру і злагоди нашій державі.

Антон Степанов, РИА Новости Україна

Оригінал новини за посиланням