Видання: Сегодня

Всесвітній День миру, який святкують 21 вересня, є ланкою в ланцюжку дуже важливих подій, очікуваних восени цього року. І головна з цих подій – відкриття сесії Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй, на якій буде розглядатися й українське питання. Щорічно в день 21 вересня всім країнам, на території яких ведуться бойові дії, пропонують утриматися від насильства, припинити вогонь. Це день, коли перестають говорити гармати й коли звучить Дзвін Миру.

Цього року за рішенням ООН головною темою Всесвітнього Дня миру стане «Право на мир – 70-річчя Загальної декларації прав людини». Україна, яка утрималася 1948 року під час прийняття Загальної декларації (ще як УРСР), п’ятий рік переживає кривавий конфлікт на сході своєї країни, який веде не тільки до важких втрат, економічного занепаду, а й до того, що порушення прав людини (під більш-менш пристойними патріотичними приводами) стають нормою. Партія війни, яка засіла у високих кабінетах, постійно підживлюється енергією за рахунок війни, постійно використовує війну як пояснення своїх невдач і провалів, як політичну технологію і як аргумент своїх дій.

Але в повітрі вже відчувається подих миру. Мир стає нагальною проблемою. Соціологи говорять про те, що кількість громадян, які говорять про необхідність якнайшвидшого завершення війни, становить понад 70%. Більш ніж половина з них говорить про те, що готові на мир за всяку ціну. Хоча наші політики кричать, що можливий мир тільки на наших умовах, без жодних поступок. Вони нагадують тих політиканів столітньої давності, які ще влітку 1918 року пропагували у Європі «війну до переможного кінця», не розуміючи, що для одних уже скоро ця сама війна обернеться катастрофічною поразкою і крахом імперій, а для інших впертість і небажання йти на компроміс через два десятиліття перетвориться на жах нової війни, яка стала прямим породженням минулого.

Стійких перемог без компромісів не буває. Але компромісів розумних. І кожна перемога має бути закріплена добре продуманими договорами, які враховують як причини, що породили той чи інший конфлікт, так і інтереси сторін. На жаль, українські політики, які твердять, мов мантру, слова про те, що на Донбасі є виключно зла воля Росії, не розуміють, що багато кроків нинішньої української влади необхідно переглянути – заради збереження єдності країни. Оскільки там, з того боку фронту, є неприйняття багатьох нововведень в українському суспільстві. Й оскільки, у разі прийняття компромісу, необхідно буде відмовитися від цілої низки ідеологічних фетишів останнього часу – заради збереження єдності країни та заради миру в Україні.

Влада в Україні робить низку рухів, які абсолютно не приймаються значною кількістю громадян країни, викликають відторгнення. Тим більше вони стають каменем спотикання в майбутньому переговорному процесі з непідконтрольними територіями. До прискореної українізації, перегляду історії, волюнтаризму в питаннях зовнішньополітичних орієнтирів додається ще і спроба втручання в церковні справи (як мимохіть видав реальні плани один із радників влади, «держава має побудувати національну Церкву»). На цьому тлі переговори про мир стають дедалі складнішими: у момент початку протистояння на Донбасі Україна втілювала гасло «Єдина країна – Єдина країна». Зараз це гасло забуте, а Україна пішла шляхом ентнонаціоналізму.

І все ж прямий діалог потрібен – як між Києвом і непідконтрольними республіками, так і між Києвом і Москвою. Ми не можемо допустити, щоби доля України вирішувалася у форматі «Волкер – Сурков» без участі самої України. Ми не можемо погодитися на те, щоб Україна стала розмінною картою у великій політичній грі – подібно до Сирії. На жаль, у політичного керівництва України немає політичної волі для того, щоби продемонструвати власну суб’єктність і заявити про шлях до всеосяжного миру. Подивіться на історію Хорватії, Конго, Камбоджі, Афганістану, латиноамериканських держав: усюди мир досягався або досягається шляхом ініціювання прямих переговорів між законною владою й сепаратистами. Усюди сепаратисти підтримуються зовнішніми силами (зокрема і США). Усюди досягаються компроміси – іноді болючі, іноді короткострокові, але компроміси – заради миру. І всюди знаходяться базіки, які кричать про те, що потрібне продовження воєн, а мир – це зрада національних інтересів. Велич політика полягає в тому, що він на певному відрізку часу перестає слухати ура-патріотів і їхні істеричні крики, а приймає рішення й бере відповідальність за долю країни – не думаючи про рейтинги та майбутні вибори. І досягає миру. Нинішня влада не здатна на вчинок, який забезпечить їй місце в історії. Вона думає про більш-менш комфортну (для них – не для народу) ситуацію, яка забезпечить їм місця в парламенті.

Мене часто запитують: ви критикуєте владу, ви – в опозиції. Але в чому ваша пропозиція в плані досягнення миру? Що нового ви можете запропонувати?

Я відповідаю: ми повинні не просто повернутися до Мінського процесу, але запустити його і вдосконалити – у тому числі з поправкою на час.

Перше й найголовніше: в Україні необхідно законодавчо закріпити мораторій на втручання політиків у гуманітарні питання, котрі – як показує досвід – не об’єднують, а розділяють країну. Будь-які ініціативи щодо мовної, конфесійної політики, політики у сфері історичної пам’яті мають бути відкладені до відновлення в країні миру та стабільності.

Друге. Влада повинна ініціювати новий конституційний процес, який також повинен передбачати компроміси з нині непідконтрольними територіями: розширення повноважень регіонів за італійським зразком (збереження унітарного статусу держави з диверсифікацією рівня інтеграції регіонів), права місцевого самоврядування, взаємовідносини з центральними органами влади. Це деактуалізує питання «особливого статусу Донбасу»: в умовах, коли в країні (унітарній країні!) буде 25 суб’єктів з особливим статусом, залежним тільки від рівня економічного розвитку й рівня свого внеску в загальну економіку, саме питання «відокремлення» стає нонсенсом.

Третє. Потрібен прямий діалог між українською владою та владою самопроголошених республік. На першому етапі в ролі посередника може виступити Церква – єдина інституція, яка користується довірою громадян і має вплив як на території України, так і на території непідконтрольних республік (а також на території Криму, але це інше питання). Церква вже продемонструвала успіх у справі обміну полоненими в грудні минулого року, коли завдяки ініціативі Блаженнішого Митрополита Онуфрія в Україну повернулися понад 70 солдатів і офіцерів, які перебували в полоні. Роль Церкви у врегулюванні конфліктів – зокрема найбільших конфліктів у світовій історії – добре відома. Коли у 30-і роки минулого століття Румунія опинилася в глибокій політичній кризі, уряд очолив патріарх Румунської Православної Церкви Мирон (Кристя) і вивів країну з хаосу. Історики стверджують, що коли 1962 року розгорілася Карибська криза, Кеннеді (єдиного в історії США президента-католика) до прийняття правильного компромісного рішення підштовхнув дзвінок від папи Іоанна XXIII. Приклади можна наводити нескінченно. В Україні з її традиціями Православ’я роль канонічної Церкви в урегулюванні конфлікту на сході може бути вирішальною.

Четверте. Потрібне рішення Ради національної безпеки й оборони України щодо деблокади Донбасу і про початок економічної взаємодії, торгових і фінансових операцій. Блокада Донбасу була найбільшою помилкою українського керівництва, яке пішло на поводу в провокаторів і ура-патріотів. Той самий досвід Хорватії показав, що без активізації торговельних операцій на всій лінії фронту не було б подальшого мирного вирішення конфлікту.

П’яте. Уже зараз необхідно продумати комплексну програму відновлення Донбасу і програму пріоритетного розвитку галузей економіки, актуальних для Донбасу. Війна показала, що українська економіка, по-перше, дуже вразлива, по-друге, багато підприємств і галузей неконкурентоспроможні, по-третє, необхідні значні кошти на модернізацію або перепрофілювання підприємств – насамперед на сході країни. І вже зараз потрібні конференції за участю представників вітчизняного бізнесу, міжнародних донорів та інвесторів, а також представників влади щодо плану розвитку українського Донбасу (українського не станом на сьогодні, а взагалі – у кордонах на квітень 2014 року).

Шосте. Введення миротворців має вітатися (для демілітаризації території). Але введення миротворців спочатку – на лінію розмежування (для забезпечення виконання перших пунктів Мінських домовленостей), а далі, після стійкого перемир’я – на всю територію самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» для здійснення головного завдання: забезпечення чесного волевиявлення громадян під час виборів, рівної конкуренції та створення обраних органів влади. До проведення виборів на Донбасі необхідно створити міжнародну адміністрацію для управління процесом за участю представників держав-членів Ради Безпеки ООН.

Сьоме. Громадяни, які живуть на території, не підконтрольній Києву, після возз’єднання з Україною повинні отримати повне виборче право та брати участь, зокрема, у виборах до Верховної Ради України та президента України. Заклики деяких політиків «позбавити жителів Донбасу права впливати на українські політичні процеси» на певний час, влаштувати їм «політичний карантин» – це контрпродуктивні гасла, які не сприяють відновленню миру.

Восьме. Усі незаконні збройні формування – не тільки на території «ДНР»/«ЛНР», але й на всій території України – повинні бути роззброєні, влада має оголосити кампанію з боротьбі з бандитизмом – не зважаючи на те, якими були колишні заслуги в нинішніх бандитів, терористів, рекетирів і рейдерів. Україна має позбутися камуфляжу та кольору хакі, перейшовши до більш спокійної та мирної колірної гами.

Дев’яте. Україна має законодавчо закріпити статус нейтральної та позаблокової держави, з повною забороною на розміщення на її території іноземних військових баз і зброї масового знищення, а також ініціювати новий Гельсінський процес для Європи, оскільки нині чинні правила та договори показали свою неефективність. Необхідно не тільки задекларувати непорушність кордонів у Європі, але й запропонувати механізм захисту цього принципу – щоб уникнути повторення долі Сербії, Грузії, України, щодо яких в останні десятиліття грубо порушувалися принципи, визначені в Гельсінкі 1975 року.

Це – короткий план досягнення миру в Україні. Миру не тільки на Донбасі, але і в країні загалом. Миру, який обов’язково приведе до відновлення балансів у країні та впевненості в завтрашньому дні.

Коли Генеральний секретар ООН 21 вересня вдарить у Дзвін Миру, задумайтеся про майбутнє України і про те, що необхідно стримати запал, заховати свої амбіції й максималізм, а задуматися над головною потребою та правом кожної людини – правом на мир.

Вадим Новинський,
народний депутат України