Одна з основних обговорюваних тем у суспільстві – заява Президента України про можливе надання Всесвятійшим Вселенським Патріархом Варфоломієм томосу про автокефалію Українській помісній православній церкві. Петро Порошенко сказав це з такою впевненістю й апломбом, що багато хто сприйняв його слова як практично доконаний факт, що, звичайно ж, далеко не так. Для Петра Олексійовича характерним є «бігти попереду воза» і видавати бажане за дійсне. Пам’ятаєте, як він п’ять або шість разів оголошував про надання Україні безвізового режиму, називав точні дати, просив записати цю дату – і в результаті сама подія незмінно відкладалася. Або ж його заяви про надання Україні того чи іншого статусу в Європейському Союзі або НАТО – ці обіцянки взагалі не збулися. Як і передвиборні обіцянки закінчити АТО за лічені години. Схоже, ситуація з обіцянкою томосу про автокефалію – з того ж роду.

Петро Порошенко, роблячи свою заяву, думав зовсім не про возз’єднання Українського Православ’я. Його цікавили два моменти. По-перше, його цікавили способи підвищення політичних рейтингів, які похитнулися. І в цьому питанні його ініціативи щодо створення Помісної Церкви мають відверто спекулятивний характер. По-друге, Порошенко у такий спосіб переключає увагу з безлічі корупційних тем, учасниками яких стали представники найближчого оточення Президента: громадськості необхідно дати нову яскраву тему для обговорення, щоби не говорити виключно про корупцію у вищих ешелонах влади України.

Звичайно, тема Помісної Церкви є безпрограшною в плані банального піару. Втративши підтримку народу, влада намагається загравати з ура-патріотичним електоратом і намагається постати в ролі патріотів, таких собі борців, які роблять черговий рішучий крок від Москви тепер у плані релігії.

Свого часу доктор Семюель Джонсон сказав фразу про те, що патріотизм – це останній притулок негідників. Не випадково теза про Помісну церкву, приправлена патріотичним соусом, стала останнім аргументом і останньою надією на виправлення ситуації з катастрофічними рейтингами для політичних банкрутів.

Але є речі, якими дуже небезпечно грати політикам. До таких, наприклад, належать питання мови, історії, національної пам’яті. До таких належать і питання віри, релігії. Ще Третій Універсал Центральної Ради в листопаді 1917 року відділив Церкву від держави (на той час Церква була відокремлена від Держави тільки в США і Франції). Цей принцип незмінно був у всіх конституційних актах України, зокрема в нині чинній Конституції України.

Втручання держави в справи Церкви завжди засуджувалося: «Богу – Боже, кесарю – кесареве», – говорив Ісус. Однак світська влада в усі часи намагалася підпорядкувати собі Церкву або ж створити свою паралельну церковну ієрархію, яка б підпорядковувалася монарху. Приклади Генріха VIII в Англії, Бурбонів у Франції або Петра I в Росії – показові. При цьому, протягом ХХ століття в церковні справи втручалися тільки комуністичні режими, фашистський режим Муссоліні в Італії, нацистський режим Гітлера в Німеччині, режим Дювальє на Гаїті, Кемаль Ататюрк у Туреччині, кілька африканських режимів. Погодьтеся, сумнівне сусідство для української влади. Зрозуміло, що цезаропапізм (глава держави де юре або де факто є главою Церкви) з погляду Петра Порошенка – це спосіб підсилити свої позиції в націонал-патріотичному таборі, стати «своїм» для тих, хто за очі постійно його кляне останніми словами і відмовляє в праві називатися українським патріотом, та й українцем взагалі. Порошенко готовий піти на все, щоби сподобатися цій частині населення, не розуміючи, що ці виборці для нього втрачені назавжди, хоч що б він робив. Тобто, заява Порошенка – це не продукт процесів, що відбуваються у Вселенському й українському Православ’ї. Це не продукт процесів в українському суспільстві. Це продукт психологічних і політичних комплексів.

Ці комплекси вміло підігріваються «стратегічними партнерами» України з-за кордону, які обіцяють своє посередництво у вирішенні питань із Вселенським Патріархом. Коли виконувач обов’язків Міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун в аеропорту Стамбула нібито «випадково» зустріла Вселенського патріарха Варфоломія, за її словами, патріарх поскаржився їй на тиск, який чиниться на нього. Супрун вирішила, що це тиск із боку Російської Православної Церкви. Хоча реально тиск є – але зовсім з іншого боку. І за великим рахунком це – політичний тиск із метою змусити Патріарха Варфоломія видати томос із визнанням Помісної Церкви в Україні.

На сьогодні єдиним наслідком звернення Верховної Ради і Президента стало рішення синоду Вселенського Патріархату про те, що це звернення буде прийняте й розглянуте, а також його обговорять з усіма Православними Церквами світу.

Церковні традиції та церковне право передбачають кілька моментів, пов’язаних із наданням автокефалії. Автокефалія надається Церквою-Матір’ю (якою для вірян в Україні з 1686 року визначена Російська Православна Церква) після відповідного звернення і його розгляду в канонічному ключі. Вселенський Патріарх таким правом не наділений: він, перебуваючи на посаді голови Православної Церкви, не є аналогом Римського Папи, який своєю волею може розпоряджатися католицькою церквою і приймати рішення, обов'язкові для всієї церкви. Вселенський Патріарх – primus inter pares, перший серед рівних. І в Православ’ї дуже велику роль відіграє консенсус усіх предстоятелів Православних Церков.

Якщо політичний тиск на Фанар матиме успіх, Вселенський Патріарх буде стояти перед дуже складним завданням.

По-перше, де-факто необхідно буде визнати недійсним томос Патріарха Діонісія IV, за яким українське Православ’я перейшло під юрисдикцію патріарха Московського.

По-друге, Константинопольський Помісний Собор 1872 року засудив таке явище, як філетизм (етнофілетизм) – спроби створення помісних церков на етнополітичній основі. З чим ми явно зараз маємо справу.

Безсумнівний для всіх (в тому числі і для українських розкольників) релігійний авторитет покійний Патріарх Сербської Православної Церкви Павло (Стойчевіч) у 2002 році писав: «Ми, брати, як Церква, не виступаємо з позицій національної винятковості й не маємо жодних ні національних, ні територіальних претензій щодо вас. Ми поважаємо національне самовизначення й самосвідомість македонського народу і всякого народу в республіці Македонії. Етнофілетизм, тобто підпорядкування Церкви національно-політичним ідеологіям і програмам, давно справедливо засуджений як єресь. Етнофілетизм саме й народжується з ослабленого усвідомлення соборності Церкви, будучи, отже, підставою для розділень і розколів».

По-третє, створення паралельної ієрархічної системи в Україні – це шлях до кривавих конфліктів, до захоплення храмів, нападів на представників духівництва. Україна вже переживала щось подібне на початку 90-х років, у початковій стадії розколу. Спостерігаємо ми подібне й останні чотири роки.

Але томос дасть розкольникам якусь видимість легітимності (що само по собі вже викликає питання в представників світового Православ’я). І скільки б Петро Порошенко не говорив про те, що держава буде толерантно ставитися до тих, хто захоче зберегти канонічну єдність із Російською Православною Церквою, заяви «патріарха» Філарета (Денисенка) та інших розкольників із самопроголошеної «УПЦ-КП» про те, що Почаївська та Київська Лаври будуть негайно експропрійовані – змушують задуматися. Адже це тільки ускладнить і без того непросту ситуацію в Україні, де протистояння різних частин суспільства є більш ніж очевидним. Особливо з огляду на наявність у Верховній Раді двох законопроектів, яким постійно намагаються дати хід. Один із них повністю підпорядковує питання затвердження Церковних Статутів, ієрархії в УПЦ світській владі. Другий створює умови для захоплень і зміни юрисдикції храмів групами, які самому себе можуть назвати «прихожанами».

У тій самій недавній постанові синоду Вселенського Патріархату особливо сказано про відповідальність Фанара за збереження Всеправославної Єдності. Очевидно, що навіть уявна або непряма легалізація розкольників в Україні буде мати важкі наслідки для єдності світового Православ’я, і його Всесвятість Патріарх Варфоломій це прекрасно розуміє.

По-четверте, видання томосу про автокефалію Українській Помісній церкві стане прецедентом для багатьох Православних церков. У багатьох церквах є аналогічна проблема – наявність груп, які намагаються отримати автокефалію в обхід канонічного права. Не випадково в січні 2016 року у швейцарському Шамбезі під час наради глав Православних церков (напередодні Критського Собору) було прийнято рішення про те, що питання автокефалії будуть прийматися виключно консенсусом Православних Церков світу. Це правило мало бути закріплене на Всеправославному Соборі 2016 року, проте сам Собор так і не став Всеправославним, а питання не отримало остаточного оформлення. Рішення, прийняті в Шамбезі, хоч і є попередніми, але їх ніхто не скасував. Натомість томос може відкрити «скриню Пандори» в Православному світі й обернутися катастрофою – як це трапилося 1054 року під час розколу єдиного Християнства на дві Церкви.

По-п’яте, якщо ця авантюра (називаймо речі своїми іменами) буде реалізована й розкольники отримають хоча б непряме визнання з боку Вселенського Патріарха, про жодне возз’єднання Українського Православ’я в доступному для огляду майбутньому мова вже йти не буде. Це рішення просто закріпить остаточний поділ України на частини. За зовнішньою простотою рішень (що тут такого? Проголосимо Помісну Церкву – і справу залагоджено!) ховаються величезні виклики та ризики, які можуть обернутися катаклізмами далеко не регіонального масштабу. Ба більше: це рішення не визнає більшість Православних Церков, що зробить Україну в очах вірян «яблуком розбрату» в Православному світі, а у відносини між Церквами може внести додаткову напругу.

Я переконаний, що Вселенський Патріарх буде довго зважувати і приймати рішення. Апеляція до того, що Верховна Рада України прийняла звернення до Вселенського Патріарха, навряд чи матиме серйозну аргументацію: на Фанарі прекрасно знають реальну ситуацію в українській політиці, а також те, що більшість із тих, хто проголосував – католики, греко-католики, протестанти, іудеї, вірні ісламу, буддисти або ж невоцерковлені, колишні комуністи й комсомольці, відверті атеїсти. Контраргументом можуть стати сотні тисяч персональних звернень до Його Всесвятості – від рядових вірян, які сьогодні надходять із багатьох храмів і парафій в Україні.

Проблема полягає ще й у тому, що запущена в кабінетах беззаконна ініціатива вже виплеснулася на вулиці й у широке обговорення серед людей, які надзвичайно мало в цьому тямлять. І це, напевно, теж відомо Фанару.

Уже зараз в Україні деякі політичні кола намагаються створити образ ворога в особі канонічної УПЦ. Нападки на Церкву вже мають системний характер і явно координуються з одного центру. Із завидною постійністю провладні політики і вся їхня журналістська обслуга несуть всякого роду неправду, наприклад, поширюють брехню про те, що священики УПЦ відмовляються відспівувати ветеранів АТО. Подібних прикладів безліч. Українську Православну Церкву хочуть представити як структуру, що діє в інтересах Росії, проти інтересів України й нашого народу. Недоладність і дурість подібних звинувачень зрозуміла будь-якій розсудливій людині. Напевно, важко знайти тих, хто зробив для миру і єдності нашої країни більше, ніж наша Українська Православна Церква. І важко знайти більшого патріота України, ніж її предстоятель Блаженніший Митрополит Онуфрій.

Але, злі язики продовжують свою чорну справу.

І біда в тому, що, коли з високим ступенем ймовірності всі надії ініціаторів «автокефальної» крамоли розіб’ються об Всеправославну єдність і церковні канони, ініціатори звернення до Патріарха Варфоломія можуть звинуватити в усіх «гріхах» нашу Церкву, поставивши священиків і мільйони парафіян під удар праворадикальних угруповань і псевдопатріотичних бандформувань. Можливі наслідки, їх кривавість і масштаб, важко навіть оцінити. По суті, це може стати прологом до громадянської війни в Україні.

У цьому ура-патріотичному передвиборному чаду багато хто геть-чисто забуває, що саме завдяки Церкві все ще зберігається нехай слабка, але єдність усіх українських земель – у тому числі Криму й Донбасу, де православ’я залишається під юрисдикцією УПЦ. Забувають, що саме Церква зіграла визначальну роль у вирішенні питання першого масового обміну полоненими в грудні минулого року. Забувають, що саме Церква здатна зіграти ключову роль у примиренні сторін і «зшиванні» країни після того, коли мир неминуче повернеться на нашу землю.

На жаль, далі своєї кишені й найближчих виборів люди, що розпалюють релігійний конфлікт в Україні, не бачать.

На жаль, не бачать ініціатори ідеї узаконення розколу в Україні й те, що своїми діями вони ставлять під загрозу саме існування нашої країни.

Так, цілком можливо, що Українська Православна Церква рано чи пізно отримає свою автокефалію. Але отримає її вона тільки законним і легітимним шляхом, без втручання з боку політиків і без тиску з боку іноземних «партнерів» України.

Є єдиний шлях: покаяння тих, хто пішов на розкол в 1920 і в 1992 роках, відновлення церковної єдності і звернення Помісного собору УПЦ до глави кіріархальної (тобто чільної щодо УПЦ) Російської Православної Церкви щодо автокефалії й помісного статусу для Української Православної Церкви. Це – найпростіший шлях до автокефалії. І найбільш реальний – якщо хтось вгамує свою гординю і зрозуміє, що справи духовні, справи Церкви вищі за політичні інтриги.

Завершуючи, хочу сказати – найголовніше, що і об’єднання українського Православ’я, і звернення щодо автокефалії мають стати результатом процесів всередині Церкви, всередині українського Православ’я, а не політичною програмою Президента під майбутні вибори, не елементом виборчих технологій і не політичним «фіговим листком», який має приховати на час від українців катастрофу в економіці й соціальній сфері, провал реформ, корупцію, беззаконня і свавілля на вулицях країни.

Здобуття єдності всіх православних України може й має здійснитися спочатку в серцях людей в ім’я спасіння кожної душі. І я вірю, що воно обов’язково здійсниться заради миру і в ім’я майбутнього нашої країни.