Вадим Новинський. Народний депутат — про глобальні світові зміни та про те, як слід змінитися Україні, щоб жити в мирі та достатку

Звичний світ стрімко змінюється — напевно, востаннє подібні зміни проходили чверть століття тому, коли руйнувалися усталені союзи та блоки держав, змінювалися кордони, створювалися нові країни. Ми спостерігаємо зміну світового порядку та тенденцій: замість ліберальної демократії світ звертається до консервативних цінностей — нехай і з нальотом войовничого популізму.

Перемога на виборах у США Дональда Трампа не стала стартовою точкою, з якої ми можемо починати відлік нової тенденції. До Трампа вже було очевидно, що консерватизм як тренд поступово починає домінувати: були Орбан в Угорщині, Дуда й Качинський у Польщі, казус Ердогана в Туреччині, Brexit у Великобританії, заяви про «кінець соціальної держави» короля Нідерландів Віллема-Олександра. Попереду нас чекають президентські вибори у Франції, де, найімовірніше, переможуть або голлісти, або націоналісти (тобто або консерватори, або ультраконсерватори), а також вибори до Бундестагу Німеччини, які теж можуть стати несподіванкою. У цих умовах перемога Трампа не була чимось незвичайним або таким, що виходить за межі світового процесу: просто ця перемога позбавила прихильників старої, ліберально-демократичної моделі світу основного оплоту. Тому ми й бачимо, як біснується один із головних ідеологів «відкритого суспільства» Джордж Сорос, який намагається вибудувати опозицію щодо Трампа.

Якби на виборах у США перемогла Хілларі Клінтон, це не зупинило б нову тенденцію. Її перемога могла б лише трохи сповільнити те, що вже назріло: світ втомився від надмірної відкритості, яка вже втратила конструктивне начало та перетворилася на рух за «відкритість заради відкритості». Усі ці рухи за права сексуальних меншин, величезні гранти, що виділяються на дегенеративні форми мистецтва, спроби знеособити суспільство, дискусії про «толерантність», «мультикультуралізм» призводять до збочених наслідків. Зростання числа самогубств у, здавалося б, щасливих країнах — Швеції, Швейцарії, Норвегії. Масове поширення сект — на тлі закриття храмів у Європі. Відкриття в приміщеннях храмів магазинів і готелів. Руйнування інституції сім’ї. Девальвація суверенітету держав і створення культу наддержавних об’єднань. Яскравим прикладом може слугувати нова міфологія «перспективності європейського Союзу й безперспективності національних держав у Європі»…

Коли говорять про те, що Трамп став наслідком якогось «психічного надлому» в американському суспільстві, я хочу заперечити: ні, якраз Трамп — це свідчення поступового одужання суспільства. Трамп — це провісник повернення до традиційних цінностей. Його Геттісберзька промова, виголошена в жовтні 2016 року (за аналогією до Геттісберзької промови Авраама Лінкольна), акцентувала на низці справді важливих моментів: США необхідно зайнятися внутрішньополітичними процесами, а не нав’язувати свій стиль усьому світу, треба обмежити кількість мігрантів, відкрити нові робочі місця, повернути виробництво в країну, скоротити кількість податків, подолати вплив у країні прошарку паразитів — «вашингтонських лобістів», повернути Америці колишню славу.

Для людей на кшталт Сороса ця програма була смерті подібна: вона позбавляла його й подібних до нього впливу на процеси прийняття рішень у Білому домі, а також обмежила можливості для експансії у світі. «Облаштовувати внутрішній дім, а не лізти зі своїм статутом у чужий монастир», — так можна перефразувати позицію Трампа.

Саме тому Сорос повстав проти очевидної перспективи краху його концепцій. У полеміці із сенаторами Джоном Маккейном і Ліндсі Гремом Трамп заявив: «Сенатори Маккейн і Грем повинні сфокусуватися на Ісламській Державі, нелегальній імміграції й безпеці кордонів замість того, щоб постійно думати про те, як розв’язати Третю світову війну». Але ж тоді втрачається сенс того, що упродовж останніх років творилося у світі — зокрема, на Близькому Сході та в Україні. (Пам’ятаєте, як українські ЗМІ і провладні політики звеличували Маккейна і Грема як замалим не головних лобістів українських інтересів у Вашингтоні?)

«Ми не знаємо точно, що відбувається в Україні», — резюмував новий президент США. І це — тривожний дзвінок для українських еліт, які за останні три роки звикли перебувати під заступництвом американської адміністрації. Українська влада зіткнулася з головною проблемою — відсутністю власної суб’єктності. Так було завжди з усіма режимами, що базуються на підтримці ззовні. А те, що в Україні побудовано якийсь варіант африкансько-латиноамериканського суспільства зразка 1970 років, очевидно. Країна з корупцією, з роздутим військовим бюджетом, велика частина коштів із якого не доходить за прямим призначенням, з залежністю економіки від МВФ, а зовнішньої політики — від Держдепу США, країна з неймовірною вбогістю простих громадян, з гоніннями на опозицію та вільні ЗМІ, з держпропагандою, високим рівнем злочинності та спробами замінити канонічну Церкву різновидами сект (як диктатор Дювальє на Гаїті ввів як офіційну релігію культ вуду замість християнства) — така країна називатися європейською не може.

Де ж вихід?

Вихід в об’єднанні активних і відповідальних громадян, які продовжують вірити у свою країну, пов’язувати з нею своє майбутнє й не думають про еміграцію.

Ще до того, як я став громадянином України, я замислювався над долею країни, яка довго перебувала в стані міжусобиць і громадянських воєн, як наслідок — втрачаючи перспективи. Індивідуалізм українських політиків, схильність до егоцентризму та боротьба за булаву незмінно призводили до одного: Виговського скидав Тетеря, Тетерю — Брюховецький, Брюховецького — Дорошенко. Часто — використовуючи зовнішні сили й корупцію (приклад — Мазепа, який купив гетьманство в князя Голіцина). Але ця чехарда на тлі найбільших світових змін (подумайте: «Руїна України» збігається з Золотим віком у Європі, часами Людовика XIV, Славної Революції в Англії, розвитком Пруссії, Московського царства, Швеції) прирікала українську козацьку еліту на маргінальне існування. Світ рухався вперед, а українські гетьмани з’ясовували головне для них питання: хто кому Самойлович? Глобальні зміни у світі — поступове торжество консерватизму над демолібералізмом, ослаблення впливу США на Східну Європу, крах євроінтеграції як якоїсь нової ідеологічної парадигми для пострадянського простору, вакуум у відносинах України з Росією — створюють передумови для того, щоб почати внутрішню зміну українського суспільства.

В основу нової державної політики мають лягти три кити, на яких і має базуватися вся дипломатична, економічна та суспільно-політична активність нашої країни. По-перше, це економічний прагматизм, що виходить з інтересів українського народу. Не МВФ, не західні донори мають диктувати нам лінію поведінки, а виключно інтереси народу. Економічний прагматизм — це шлях до мінімізації тиску держави на бізнес, це солідарність усіх верств суспільства й соціальна відповідальність бізнесу, це боротьба за нові ринки — зокрема російський ринок і ринки країн СНД, які сьогодні для нас закриті. Гасло «Збагачуйтеся!», яке у 1920-ті роки минулого століття за лічені місяці вивело радянську країну з розрухи та голоду в епоху нового процвітання, має стати гаслом дня сьогоднішнього.

По-друге, це політичний реалізм, який диктує Україні необхідність пріоритетної уваги до проблем консолідації суспільства, виходу з кризи, перебудови системи — зокрема прийняття нової Конституції України (до речі, саме опозиція першою з політсил розробила свій варіант Основного Закону), розв’язання гострих питань із нашими сусідами шляхом політичних переговорів, а головне — досягнення миру та компромісу на сході країни. Мир має стати першоосновою подальшого розвитку. Країна повинна зійти з воєнних рейок, у відносини між громадянами мають повернутися довіра (що буде зробити виключно складно). Громадяни мають усвідомити, що головний ворог України — не Росія, а безголовість і дріб’язковість еліти, непрофесіоналізм управлінців, внутрішня ворожнеча, невміння ставити конкретні цілі та відсутність критичного мислення.

По-третє, здоровий консерватизм. Повага до традицій, історії, канонічної Церкви, мов і культур усіх народів, що населяють Україну, — це наріжний камінь. Експерименти в цій сфері, спроби політиків створити штучну «кишенькову» Церкву, нав’язати у вигляді нових героїв Бандеру й Шухевича, потоптати пам’ять тих, хто реально здобував Велику Перемогу, перевернути з ніг на голову історію, наказавши, якою мовою розмовляти і знімати кіно, — це шлях у глухий кут, це екстремізм.

Ці три складники — переконаний — мають стати основою для об’єднавчого процесу громадян України, основою нового політичного руху.

Чудовий український поет-шістдесятник Василь Симоненко у вірші, присвяченому Україні, сказав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю!». Ми повинні навчитися розмовляти з Україною, не оглядаючись на те, що нам намагаються диктувати з Вашингтона чи Москви, з Брюсселя або будь-якого іншого політичного центру. Так, ми повинні йти в ногу зі світовим мейнстримом і відповідати духу часу, бути сучасними та прогресивними. Але це не означає, що ми повинні повторювати помилки влади, яка пливе за течією, яка не має власного «я», а покладається на щасливу долю: «А може, виграє Клінтон!», «А може, Росія розпадеться!», «А може, нам дадуть мільярд у борг!».

Світ змінюється. Пора змінюватися Україні. Змінюватися на краще. Вірю в те, що розум нарешті восторжествує над емоціями.