Завжди хочеться вірити в те, що саме в новому політичному сезоні до політиків повернеться якщо не мудрість, то хоча б банальний інстинкт самозбереження: адже кількість допущених раніше помилок, прорахунків і навіть відвертих злочинів ведеться на сотні та тисячі, а терпіння народу не безмежне, вважає політик.

Новий політичний сезон завжди відкриває можливість для того, щоби почати багато чого з чистого аркуша. Нинішній рік – особливий. Новий політичний сезон ознаменується, насамперед, стартом президентської кампанії.

До виборів залишається трохи більш ніж півроку, і країна вже живе в підготовці до виборів. А це означає, що градус популізму буде особливо завищений, політичні провокації стануть нормою, влада буде хапатися за будь-яку соломинку, аби втриматися на плаву, підвищити власні рейтинги, а також «втопити» рейтинги опонентів. Це буде час вовків, одягнутих в овечі шкури, час обіцянок і взаємних звинувачень, час завищених сподівань і очікувань.

Мир для України

Тема миру, як і раніше, буде актуальною для України. Закріплена в останні роки троцькістська формула «ні війни, ні миру» не просто вимотує Україну фізично та духовно – вона породжує величезну кількість проблем у країні. Бандитизм на вулицях і бандитизм у політиці безпосередньо пов’язані з латентною війною. Нерозуміння подальших перспектив розвитку держави, неможливість відновлення розірваних економічних зв’язків – зокрема з тими, кого сьогодні вважають ворогами, скорочення рівня транзитних можливостей – усе це негативно позначається на економіці й інвестиційному кліматі України. Плюс до всього війна стала надійним прикриттям для тих, хто списує на бойові дії всі свої помилки, а критиків і незадоволених легко записує в «агенти Путіна» і в «П’яту колону».

Тим часом, сама тема миру в Україні перебуває під зовнішнім управлінням. Від самих українців, схоже, мало що залежить – крім «розпилу» військового бюджету, ура-патріотичної пропаганди, тендерів на закупівлю та специфічного «бізнесу» на війні, що приносить у кишені чиновників мільйони доларів щомісяця. Решта питань вирішуються поза компетенцією українського керівництва. Ми навіть не замислюємося, наскільки жахливою та відверто потворною є ситуація, за якої майбутнє миру на Донбасі вирішують не наші політики, а представники Росії і США – Владислав Сурков і Курт Волкер. Доля миру в Україні перебуває на розгляді чиновників іноземних держав!

Фактична бездіяльність Нормандської четвірки, яка (знову ж зі слів помічника президента РФ Юрія Ушакова) збирається зустрітися в Парижі, щоби вкотре «домовитися домовлятися», глухий кут переговорів щодо введення миротворчої місії ООН, нездатність Контактної групи в Мінську домовитися хоча б про обмін полоненими, – все це показує, наскільки далекі ми від реального миру в країні. Для того, щоби мир настав, необхідно бачити хоча б його контури й обриси.

На прикладі Балкан

У травні 2018 року з нашої ініціативи була проведена велика конференція в Загребі за участю представників усіх балканських держав, які пережили жах війни в недавньому минулому. Практично всі учасники зійшлися на єдиній думці: без прямих переговорів між керівництвом України й самопроголошених республік досягти миру буде вкрай складно, практично неможливо. Колишня прем’єр-міністр Хорватії Ядранка Косор говорила: «Так, у нас була миротворча місія ООН, але вона не була б ефективна без прямих переговорів між урядом Хорватії та бойовиками із Сербської Країни. У нас не настав би мир, якби ми не стимулювали, а місія ООН не підтримала широкий спектр контактів між простими людьми з двох протиборчих територій».

На жаль, українська влада не готова йти на прямі переговори з бойовиками (мотивуючи це тим, що «з того боку немає з ким говорити – там одні маріонетки Москви»). Непідконтрольні території теж не поспішають виступати з ініціативою переговорного процесу з Києвом (за винятком поодиноких сигналів), – мовляв, «там нема з ким говорити – у Києві сидять маріонетки Вашингтона». А щоранку інформаційні стрічки рясніють повідомленнями про нових убитих і поранених, про нові спроби прориву в «сірій зоні», про нові обстріли мирних жителів і представників місії ОБСЄ.

Україна, так і не здобувши свою суб’єктність за 27 років незалежності, на жаль, залишається заручницею великих геополітичних ігор і не може самостійно вирішувати багато питань.

Літо 2018 року в цьому плані дало деякі надії на те, що великі бурі у світовому масштабі вляжуться. Але горезвісна «Партія війни» знову перейшла в наступ: розмова йде про нові санкції, про нові геополітичні зміни, про нові виклики.

Кандидати та їхні програми

Мене особливо турбує той факт, що жоден із кандидатів у Президенти не представив на сьогодні ясну та чітку програму досягнення миру в країні. Кожен зводить свою програму до звичайних популістських гасел, обіцянок знизити комунальні тарифи й підвищити зарплати та пенсії, і, як правило, не виконують обіцянку. Але ось програми досягнення миру немає ні в кого – маю на увазі реальну, дієву програму. Ба більше: влада нагнітає нову хвилю істерії, ускладнюючи й без того непрості відносини на Сході країни. Петро Порошенко виступає з ідеєю внесення змін до Конституції (щодо закріплення в тексті Основного Закону прагнень України до членства в НАТО і ЄС), які поховають надію на єдність країни – особливо з огляду на те, як ці питання розділяють громадян України.

Але ж мир – це не тільки припинення бойових дій на лінії розмежування. Мир – це не тільки відновлення адміністрації та юрисдикції на непідконтрольній території. Мир – це, насамперед, набуття взаємної довіри між колишніми ворогами, яким треба буде жити в єдиній країні, у єдиному законодавчому полі, у межах єдиного суспільного договору. Чи працюють наші політики над тим, щоби відродити цю довіру? А з Донбасом у майбутньому як бути? Створюється враження, що офіційний Київ або подумки змирився з втратою Донбасу та Криму (а як же! Жодних електоральних преференцій – одні проблеми), або збирається діяти за принципом «Горе переможеним!». Ні один, ні другий варіанти не ведуть до миру – тільки до його імітації.

Новий політичний сезон

У зв’язку з цим я покладаю великі надії на те, що новий політичний сезон призведе до активізації й консолідації української опозиції – тієї опозиції, яка бачить свій політичний базис на Півдні та Сході України, а також апелює до найбільш розсудливих громадян у всій країні. Саме українська опозиція послідовно протягом усіх чотирьох років говорить про необхідність досягнення миру та необхідність компромісів на основі Мінських домовленостей. Саме опозиція говорить про необхідність зміни курсу країни в економічному плані – стимулювання нової індустріалізації, створення сприятливого інвестиційного клімату, боротьба з рейдерством, бандитизмом та іншими вадами нашого суспільства. І саме опозиція кровно зацікавлена у відновленні єдності країни, поверненні мільйонів громадян, відновленні економіки знищеного війною регіону, відтворенні балансів всередині країни. Проблема опозиції в тому, що вона сьогодні розрізнена і виступає декількома групами, які борються, скоріше, між собою, ніж із владою. Такий стан справ в опозиції грає на руку владі.

Упевнений, що опозиція об’єднається – якщо не на президентських виборах, то точно до парламентських виборів 2019 року (і президентські вибори стануть стимулом і прелюдією до об’єднання).

Як один із майданчиків для об’єднавчого процесу ми розглядаємо громадський рух «Партія миру» – вже сама назва говорить про те, що саме може стати першоосновою об’єднавчого процесу. І саме об’єднання опозиції ми вважаємо головним завданням нового політичного сезону.

Так, влада не здатна дати Україні мир і стабільність. Так, влада повністю залежна від зовнішніх чинників. Так, влада робить помилки – одна за одною, демонструючи алогічність, дурість, недалекоглядність. Але завдання опозиції – не уподібнитися владі хоча б у цьому. Влада буде намагатися задавати тон, формувати порядок денний, вкидати другорядні теми, створюючи навколо них шумові ефекти. Завдання опозиції – не вестися на технологічні прийоми та створювати свій інформаційний фарватер. Тільки так можна переламати внутрішній порядок денний. Тільки так можна створити умови для зміни влади та для досягнення миру.

Миру, який буде визначатися не бажаннями Москви чи Вашингтона, а внутрішніми потребами України та її громадян.