«Живу за законом і по совісті. Тікати з країни не збираюся, хоча цього багатьом і хотілося б», — говорить Вадим Новинський, «православний промисловець», який у 2012 році займав третє місце в рейтингу найбагатших українців за версією Корреспондента.

Новинський — не публічна людина, не любить давати інтерв’ю, і наш випадок не є винятком, про зустріч довелося домовлятися кілька місяців. Напевно, через цю свою закритість в уявленні більшості Новинський зовсім не такий, яким є насправді. Він дуже цікавий співрозмовник, який легко й логічно може розмірковувати на найрізноманітніші теми. З Корреспондентом він говорив про війну на Донбасі, дружбу з Росією й чесний бізнес.

АГЕНТИ ПУТІНА

Вадиме Владиславовичу, навколо вас завжди ажіотаж. Вас називають повноважним представником Кремля в Україні, стовпом опозиції, особистим ворогом Президента, спонсором Московського патріархату…

— Знаєте, у мене ніколи не було ворожнечі з Петром Порошенком. Я взагалі людина неконфліктна, якщо це не стосується моїх переконань. Порошенка я знаю дуже давно, напевно, ще з 90-х. У нас ніколи не було дружби, а й ворогами ми теж не були. Інша річ, що багато хто в його оточенні підштовхує Президента до тих чи інших поспішних і помилкових рішень. Їхні інтереси й апетити можна зрозуміти, але не прийняти. Сьогодні вони намагаються очорнити мене як в очах Президента, але і в очах громадськості. Насправді я звик до прозорості в бізнесі й політиці й досить спокійно ставлюся до спроб викрити мене в нечесності.

А що стосується «представника Кремля» — такі в нас зараз часи, я б сказав, загальна параноя, коли будь-якого інакодумця намагаються оголосити агентом Путіна. Ви ж бачите, народ виступає проти підвищення тарифів — моментально оголошують, що ці люди — агенти російських спецслужб. Виступають солдати проти нелюдських умов служби — відразу оголошують, що зловили агентів ФСБ. Щойно людина опублікує критику на адресу влади — вона відразу стає зрадником, «ватником», колабораціоністом. Що вже казати про мене — людину, яка в зрілому віці, відбувшись як бізнесмен, прийняла рішення стати громадянином України?

До речі, народний депутат України Тетяна Чорновол нещодавно вимагала від влади позбавити вас громадянства України — мовляв, ви зберегли за собою й російський паспорт.

— (Сміється.) Тетяна вже начебто політик, але все ніяк не розпрощається з журналістсько-активістським минулим. Будь-які заяви необхідно чимось підтверджувати. Я, наприклад, не полінувався написати офіційний запит і отримати з консульських каналів відповідь із Російської Федерації. У ній абсолютно чітко зазначено, коли я перестав бути громадянином Росії й коли став громадянином України. Я вийшов із російського громадянства. Так, я люблю Росію як батьківщину, особливо мою рідну новгородську землю, один із центрів формування давньоруської державності. Яка там, у Новгороді, чудова природа, які чудові люди! Але я не маю права брати участі в політичних процесах у Росії, не маю права голосу й так далі. Я зробив свідомий вибір на користь України і є законослухняним громадянином і патріотом України, що мені не заважає бути й патріотом моєї малої батьківщини. Подвійний патріотизм у нас не заборонений законодавчо?

Але в умовах війни, яка триває на сході країни, говорити про симпатії до Росії — не занадто сміливо?

— А в чому сміливість? Я вважаю, що те, що відбувається на Донбасі — найбільша дурість, трагедія, за яку будуть, на жаль, розплачуватися майбутні покоління — як українців, так і росіян. У мене своє бачення цих процесів, воно явно не збігається з тим, що звучить з офіційних трибун і в Україні, і в Росії. У цього конфлікту надто багато «батьків» — як явних, так і прихованих. Сьогодні ми оцінюємо те, що відбувається на сході, за гарячими слідами — за розповідями очевидців, за зведеннями із фронтів, за матеріалами, які штампує пропаганда з одного і з іншого боку. Про будь-яку війну можна говорити тільки згодом, оцінюючи події з погляду історії, нехай навіть недавньої історії. Я відверто кажу і моїм російським, і українським друзям про те, що конфлікт на сході вже призвів до справжньої катастрофи. І справа не тільки в зруйнованій економіці або в людських жертвах.

А що ж може бути гіршим?

— Знаєте, гірше — моральний або навіть ментальний аспект. Ось, наприклад, під час Великої Вітчизняної війни (для мене вона залишиться Великою і Вітчизняною, скільки б циркулярів не написав пан В’ятрович) не було такої озлобленості на побутовому рівні, як зараз. Ілля Еренбург у пориві гніву написав фразу «Убий німця!» — фразу, за яку йому потім було соромно все життя. Для нього в ту пору будь-який німець був ворогом. Але прості люди, і очевидці, які живуть нині, підтвердять це, жаліли полонених німців, намагалися підгодовувати їх, відрізаючи скромні скибочки хліба від своїх продуктових пайків. Згадайте, що сталося з початком війни на Донбасі? В Україну з території, охопленої війною, масово поїхали біженці — такі ж громадяни України. З чим зустрілися вони? Це ж наша зовсім нещодавня історія! У ЗМІ розпочалася кампанія «не здавайте донецьким житло», донецьким складно було влаштуватися на роботу, «біженець» у багатьох випадках стало мало не клеймом. Де ж громадянська солідарність? Найстрашніше в цьому процесі те, що частина українців готова відмовитися від інших співгромадян і навіть від цілих територій тільки тому, що вони мають іншу думку й розмовляють інакше. Ось це дійсно страшно, і це треба перебороти. Війну можна закінчити, виконуючи мінські домовленості, а ось внутрішньому розколу суспільства Мінськ не зарадить.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ГАЛЕОН

Але ви також висловлюєтеся й за налагодження відносин із Росією, котра, як відомо, є щодо України державою-агресором?

— Знаєте, згідно з міжнародно-правовим статусом, Росія для нас, як це не парадоксально, залишається стратегічним партнером. Почитайте українсько-російський договір від 31 травня 1997 року. Його досі не денонсовано, хоч я і звертав увагу керівництва парламенту на цей факт, коли в Раді порушували питання про визнання Росії державою-агресором. Термін дії договору закінчується тільки в травні наступного року. Його перший пункт говорить про стратегічне партнерство. І цей договір не розірвано, що б нам не говорив сьогодні Клімкін, який сором’язливо ховає очі й мимрить, мовляв, війна сама розірвала наші договірні зобов’язання. Не розірвала! Є процедура, і дипломатам це добре відомо. А ми живемо за принципом відомого анекдоту, знаєте, про єврейський піратський корабель?

Ні, розкажіть…

— Мені цей анекдот розповів мій друг-єврей, але анекдот швидше про сучасну Україну та її зовнішню політику. Пливе морем єврейський піратський корабель. Величезний галеон, гармати, готові до бою, команда, озброєна до зубів, грізний капітан на містку, вгорі майорить величезний чорний прапор із черепом і кістками. А під ним — маленький білий прапорець — про всяк випадок… Ось так і ми — про всяк випадок не будемо розривати договір, про всяк випадок не будемо розривати дипломатичні відносини, хоча й посла теж туди направляти не будемо. У мене враження, що наші політики і пропагандисти воюють не з реальною, а з вигаданою Росією — Росією, у якій панує голод і злидні, яка ось-ось розвалиться, яку ось-ось поневолить Китай, у якій ось-ось помре Путін чи черговий його двійник, адже наші ЗМІ вже давно пишуть про те, що Росією керують двійники Путіна. Для обивателя створюється певна картинка. Тобто протистояння здійснюється саме з цією, вигаданою Росією, тоді як над вивченням реальної Росії, її політики, економіки сьогодні в Україні не працює ніхто. Пам’ятаєте фільм Еміра Кустуріци «Андеграунд»?

Кустуріца потрапив до числа режисерів, яких Міністерство культури заборонило пропагувати в Україні, — адже він підтримує Росію.

— Так, і не тільки Кустуріца, заборонили в’їзд у країну його земляку Горану Бреговичу. Сподіваюся, це минеться. Так ось: у фільмі Кустуріци події починаються в дні Другої світової. Партизанський загін, що воює з окупантами, йде в підпілля і продовжує боротьбу. На поверхню вибирається тільки один розвідник, який постачає підпільникам інформацію про те, що відбувається в місті. Війна закінчується, розвідник стає великим партійним працівником, державним чиновником, але він не поспішає розповідати друзям-підпільникам про те, що насправді настали зміни. Для них війна триває. Він користується всіма благами, а, спускаючись у підпілля, говорить про те, як його катували і він дивом уникнув страти. Для вас це ні на що не схоже?

Проте, здається, що тема співпраці з РФ для нас закрита на найближчі десятиліття. Навряд чи наше суспільство пробачить те, що сталося на Донбасі.

— Давайте не будемо робити поспішних висновків. Економіка — річ складна. Вона диктує поведінку в сучасному світі. Правда в тому, що саме в країнах СНД і БРІКС Україна може знайти реальні ринки збуту. Не в Європі — ми бачимо, що угода про асоціацію з Євросоюзом не принесла позитивних результатів для України. Європейський ринок для нас залишається закритим. Недарма Гройсман заявляє про необхідність нового переговорного процесу з ЄС щодо отримання нових преференцій. А це означає — перегляд угоди про асоціацію, до чого Євросоюз не готовий. ЄС дійшов до прямого тиску на Україну в плані розширення квот на вивезення лісу, інакше, мовляв, не дамо обіцяні гроші. Ми втратили транзитний потенціал: розрекламований Новий Шовковий шлях — це фікція, це вкрай невигідно з погляду логістики. А без транзитних можливостей ми втрачаємо Середню Азію й Китай як партнерів. Зрозуміло, що в таких умовах рано чи пізно український бізнес почне пошук шляхів зближення з Росією. У 1982 році між Британією й Аргентиною спалахнула війна за Фолклендські острови, яка донині залишаються спірною територією. Частка Великобританії в сучасному експорті з Аргентини — 10% [3-е місце після Італії та Нідерландів]. Або ось зовсім нещодавно, у червні цього року, лідери Сербії й Хорватії зустрілися на мосту, потиснули один одному руки й домовилися про співпрацю між донедавна ворожими державами. Переконаний, і у відносинах України й Росії настане мир.

ЧЕСНЕ КУПЕЦЬКЕ

Що ви вважаєте своєю характерною рисою — як бізнесмена й політика?

— Знаєте, немає жодного безгрішного серед нас, але прагнення бути чистим перед Богом і людьми має бути обов’язково. Можливо, це викличе посмішку, але я намагаюся жити і працювати на основі неписаного купецького канону — за тими правилами, за якими жили купці (а саме вони були основою бізнесу в Російській імперії) у позаминулому столітті. Було таке поняття, як чесне купецьке слово. На Русі люди діла, купці, власники заводів, промисловці були серед тих, хто будував міста, розширював кордони, був рушієм прогресу, висловлюючись сучасною мовою. Поколіннями, цілими династіями були на службі народу й державі Строганови, Демидови, Морозови, Терещенки та багато інших. Девіз української купецької родини Терещенків «Прагнення до суспільних справ» був написаний на родовому дворянському гербі династії. Так ось, у купців був свій кодекс честі. Наприклад, прибуток передусім, але честь понад прибуток. Кодекс честі — основа торгових відносин. Це спадкоємність поколінь із добрими традиціями й міцними засадами. Адже раніше між купцями нерідко укладалися усні договори й угоди на величезні гроші — люди довіряли одне одному. Наприклад, до революції в обігу російської держави було 50 мільйонів купецьких грошей. Віддані вони були під чесне слово, яке ніколи не підводило. До речі, вираз «стерти на порошок» — це, можна сказати, професійне купецьке арго. Відомо, що на зборах купців 1-ї гільдії прізвище людини, яка не дотримала слова, записували крейдою і стирали потім ганчірочкою. Винний вже не міг вважатися купцем 1-ї гільдії і з’являтися в купецькому зібранні такого рівня. Борг більше не вимагали, винного передавали Божому суду. Страшна для православного загроза більш безповоротного боргу, безчестя, гріха. Таких неписаних правил, такої внутрішньої моральності, відповідальності дуже бракує нашому суспільству й бізнесу.

Недруги називають вас обер-прокурором Української православної церкви, порівнюють із Костянтином Побєдоносцевим. Як ви самі це сприймаєте?

— Не зовсім позитивно. Оцінюючи досвід інституції обер-прокурора Священного синоду, введеного Петром I, можна сказати, це — прояви цезаропапізму, спроби світської влади підпорядкувати собі владу духовну. Петро ліквідував патріаршество, й імператори почали призначати на власний розсуд обер-прокурорів — фактично для контролю над церквою. Але влада світська не може бути вищою за владу духовну. Віра в Царство, яке проповідував Христос, існує вже дві тисячі років. Скільки держав змінилося за цей час — з’явилося, розпалося, зникло? Інша річ, що особистість Побєдоносцева — це особистість енергійного, твердого та морального чоловіка, у якого є чому вчитися. Побєдоносцев — це величина в історії, зокрема й нашій історії. А що ж до прізвиськ. Бога осміяти не можна — і це головне, церкву не можна хулити й переслідувати, а мене нехай як завгодно прозивають, мені однаково. Цінні не прізвиська, а справи людини.

Не так давно пройшов Хресний хід вірян Української православної церкви. Вас називають заледве не головним організатором цієї акції.

— Ні, Хресний хід — це ініціатива Блаженнішого митрополита Онуфрія, а я лише надав невелику допомогу в організації цієї важливої для України події. Буде великим перебільшенням вважати мене центральною фігурою Хресного ходу, хоча провладні пропагандисти зробили все, щоб прив’язати мене до організації. Я взагалі вважаю великим благом, що Українську православну церкву в такий складний час очолює Блаженніший митрополит Онуфрій — особистість, без сумніву, видатна. Як людина, що вірить у Бога, я всіляко підтримую главу церкви — нещодавно ми відсвяткували дворіччя з дня інтронізації Блаженнішого, і я у своєму привітанні щиро написав, що ми готові, подібно Симону кірінеянину, підставити своє плече, щоб допомогти владиці нести свій тяжкий хрест. Я готовий працювати, щоб у нашому суспільстві було подолано розкол, і роль нашої православної церкви в цій справі вважаю винятковою й унікальною. По суті, це єдиний міст, яким може пройти об’єднання, зшивання країни, і Хресний хід влітку цього року найкращим чином продемонстрував це.

Ви називаєте себе консервативним політиком, у чому полягає ваш консерватизм?

— Насамперед я людина прагматична. І мій прагматизм зобов’язує бути консерватором у політиці, особливо в такій строкатій і роздертій суперечностями країні, як Україна. Нам просто протипоказані різного роду ексцеси, потрясіння, революції і всі ці прояви вульгарного вихолощеного лібералізму, під маскою якого ховається руйнування суспільної моралі, заперечення підвалин суспільства і традиційних цінностей. Ще Достоєвський чудово цю каламутну хвилю, цей багряний прилив описав у своєму романі «Біси». Одна тільки цитата чого варта: «Ми одягали лаврові вінки на вошиві голови». Хіба це не актуально для нинішньої України з усім цим новоявленим пантеоном сумнівних героїв і біди, а не реформаторів? Нам дуже потрібен здоровий консерватизм у політиці, в економіці, у суспільних відносинах. Чільною в нашій національній ідеології має бути дуже проста консервативна тріада: духовність, достаток, безпека. Це всеосяжна модель, три кити, на яких має стояти український світ. Революції ніколи не приводили людей до щастя. Щасливі суспільства вибудовують консерватори… Щоправда, пригадую таку легенду: батько Троцького, Давид Бронштейн, був великим землевласником на півдні України, людиною консервативних поглядів. Під час революції він втратив свою землю, дістався до Москви й під час зустрічі із сином сказав йому: «Батьки все життя працюють на те, щоб забезпечити достаток сім’ї, а невдячні діти виростають і роблять революції».

Ви є одним із лідерів Опозиційного блоку. Це консервативна політична сила?

— Якоюсь мірою. Хоча ідеологія в партії скоріше соціал-ліберальна, але по суті Опоблок — одна з найбільш консервативних сил у нашому суспільстві. Ми не приймаємо революційні методи, ми орієнтуємося на розвиток великого бізнесу й середнього класу, тобто ми партія буржуазна вже за своєю суттю. Для нас важливий принцип традиціоналізму. В іншому ми ввібрали все найкраще від різних ідеологій. У наш час не може бути чистої ідеології, це доля кінця XIX — початку ХХ століття. Сьогодні соціально-політичні доктрини — це мікс.

Генеральний прокурор натякав, що у вас восени можуть початися проблеми. Не боїтеся?

— Не боюсь… Живу за законом і по совісті. Втікати з країни не збираюся, хоча це багатьом і хотілося б. Якщо серйозно — будь-які спроби мого кримінального переслідування нічим, крім як фальсифікацією й маніпуляцією, бути не можуть. Взагалі, це буде іспитом для влади. Якщо влада в нас настільки демократична і європейська, наскільки вона хоче здаватися, вона буде терпимо ставитися до такого незручної і прямої людини, як я: я говорю правду, не мовчу і, до речі, мовчати не буду, я перебуваю в опозиції, але водночас я не ворог України і її народу. Якщо ж влада має намір боротися з альтернативною думкою, все зачищати під єдину пропагандистську лінію і продовжувати полювання на відьом, що ж, це буде початком кінця цієї влади. Закони історії й буття ніхто ще не скасовував.