Українська влада продовжує йти шляхом встановлення в країні диктатури, аргументуючи свої кроки війною з росією. При цьому офіційна пропаганда говорить щокроку про те, що Україна перебуває в авангарді боротьби за демократію.

Дивна, проте, у нас демократія. І якщо все те, що відбувається сьогодні в Україні – демократичні процеси, доведеться визнати, що більшовики були супердемократами. Адже, по суті, нинішні дії української влади – це відродження традицій більшовизму. Такий собі більшовизм без Маркса: ті самі методи, та сама риторика, та сама стилістика.

10 березня 2023 року Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра отримала листа від державної влади про те, що з 29 березня розривається дія безстрокового договору оренди, згідно з яким комплекс монастиря (крім території заповідника) передано у користування Українській Православній Церкві. У Церкві намагаються відібрати її головну святиню. І відбувається це, порушуючи чинне законодавство, з абсолютно надуманими та притягнутими за вуха аргументами. Це вже другий етап плану з видворення УПЦ з Лаври: перший мав місце кілька місяців тому, коли Церква відібрала низку храмів у верхній частині лаврського комплексу. На жаль, це супроводжується кампанією шельмування ієрархів, запровадження санкцій проти духовних осіб на основі надуманих, бездоказових звинувачень, захопленнями храмів, спробами шантажу, тиску та підкупу щодо священиків – з метою переманити їх до нової, ініційованої владою «церкви».

Примітно, що українська влада прийняла відповідне рішення щодо Києво-Печерської Лаври саме 10 березня – цього ж дня 1961 року влада Радянської України ухвалила рішення про ліквідацію монастиря на території Лаври в рамках антирелігійної кампанії (спочатку під приводом ремонту будівель, але всі розуміли: йдеться про ліквідацію чернечої обителі).

Зазіхання на святині не залишається без покарання. Так, через три дні після рішення про ліквідацію монастиря на території Лаври 1961 року, 13 березня Київ пережив одну з найбільших трагедій у його історії – Куренівську трагедію. Доля людей, які ухвалювали таке рішення, також не завидна. Лавра – це місце Пресвятої Богородиці, і всяке зазіхання людини на те, що не належить їй по праву, карається. Я людина віруюча, і вірю в те, що всяке діяння віддасться сторицею, повернеться бумерангом.

Події навколо Лаври повністю лягають у канву політики нинішньої влади, спрямованої на створення штучної, «державної» псевдоцеркви ПЦУ. Процес, започаткований колишнім президентом Петром Порошенком, сьогодні отримав нове дихання. Скільки разів в історії політики прагнули до того, щоб підкорити собі не лише світське життя, а й духовне! Нинішнє керівництво України, на жаль, – не виняток.

«Великий Петро був перший більшовик», - написав 1924 року Максиміліан Волошин. Він також намагався створити систему, за якої Церква керувалася державною структурою, підпорядкованою імператору – Святішим Урядовим Синодом. Цю систему поламали у 1917 році: саме тоді Церква була відокремлена від держави, а Православ'я після двох сотень років перерви набуло справжнього Пастиря – Святішого патріарха Тихона.

В історії більшовицького режиму також була ганебна сторінка створення «обновленської» чи «живої» церкви – максимально політизованої, максимально погоджувальної та кон'юнктурної, з портретами Леніна та Троцького поряд зі Святими Образами.

В історії Вселенського Православ'я була не менш ганебна спроба визнання цієї лжецеркви Константинопольським патріархом Григорієм VII під тиском Мустафи Кемаля-паші. На жаль, очевидна схожість із подіями визнання ПЦУ. Один із лідерів «оновлення», який пізніше розсварився зі своїми колегами по єресі, «митрополит» Антонін (Грановський) писав: «На час Собору 1923 року не залишилося жодного п'яниці, жодного вульгарника, який не проліз би в церковне управління і не покрив би себе титулом чи митрою. Живоцерковницькі архієреї не хотіли посвячуватися в єпископи, їх призначали одразу на другий чин архієпископа. Вся країна вкрилася мережею архієпископів, що наскочили на архієрейські кафедри прямо з п'яних дяків. Наплодилася неймовірна кількість архієпископів, митрополитів, яким не вистачає білого кріпу на клобуки. Відкрилася жахлива, нестримна, хижа, ненаситна попівська свистопляска, якийсь нагородний садизм…». Як свіжо та як співвідноситься з віяннями нового часу! Здається, нинішня влада у своєму прагненні підтримати лжецеркову повторює ганьбу столітньої давності.

Тоді в українському Православ'ї найважливішим стовпом, який завдяки своєму авторитету не дав розкольникам та самосвятам повністю знищити Церкву, був митрополит Київський Михайло (Єрмаков), який погодився пройти через в'язниці та табори, але не зрадив справжнього Православ'я. Історія вчить, що ніяким єрмакам не під силу здолати Єрмакових – адже Господь на боці правди, а не на боці сили.

Постає питання: якщо дії щодо Церкви є ознаками демократії (як нас намагається переконати пропаганда), то що є тоталітаризм?

Влада хоче передати Лавру ПЦУ? Вони дуже погано знають історію. Наприкінці XVI століття уніати вже намагалися встановити контроль над Києво-Печерською Лаврою, але двічі отримали відсіч, організовану архімандритом Никифором (Туром). У ХХ столітті влада тричі намагалася заборонити служіння в Лаврі – і щоразу програвала. Де зараз влада безбожних комуністів? Чи сьогодні наївні можновладці думають, що вони сильніші за Христа? Так комуністи були організованішими, і ними рухала сатанинська, але все ж ідея, а не банальне бажання вислужитися перед сюзеренами. Комуністи були фанатиками, але в оточенні нинішнього президента немає фанатиків – лише прагматики, лише циніки.

Постає закономірне питання: а навіщо ПЦУ Лавра? Пам'ятаєте, у Пушкіна в «Казці про Золотого Півника» цар Додон щиро дивується бажанню скопця-звездочета: «Навіщо тобі цариця?». Відомо, що ПЦУ практично не має ченців (офіційні дані станом на листопад 2021 року – 233 ченців), у той час як у Української Православної Церкви наприкінці 2022 року було 4620 ченців. Це, до речі, також є важливим показником реальності ПЦУ: подвижництво в ім'я Господа є однією із складових діяльності кожної Церкви.

За останні 35 років Українська Православна Церква в нижній частині Лаври провела серйозні реставраційні та ремонтні роботи, деякі будинки були відновлені з руїн. Кожен може порівняти стан Верхньої (що знаходиться у власності держави) та Нижньої Лаври. Питання: чи справедливим є примусове виселення братії з монастиря, який був перетворений їхніми руками, за гроші віруючих парафіян саме цієї Церкви? Чи можна позбавляти житла та насильно виселяти насельників монастиря, для яких Лавра є місцем їхнього постійного проживання? Що це, якщо не відверте рейдерство за участю найвищих посадових осіб?

Звичайно, Церква звертатиметься до судових інстанцій, намагатиметься опротестувати дії влади, апелюючи до чинного законодавства – адже відверто порушено низку статей Господарського та Цивільного кодексів України (щодо процедури розірвання договору оренди), аргументація, викладена у листі, містить відверто помилки неіснуючим рішенням РНБО (санкції Ради національної безпеки та оборони України запроваджувалися проти конкретних осіб, а не проти Церкви як громадського інституту). Але відверто скажу, що у країні, де навіть президент може проігнорувати рішення Конституційного суду, сподіватися на перемогу у судовій суперечці – невдячна справа. З цієї причини практично неминучим буде звернення до Європейського суду з прав людини, і якщо справа буде виграна (а вона буде виграна, у чому я не сумніваюся), держава Україна буде змушена не лише скасувати протизаконне рішення, а й виплатити компенсацію.

Дивує й те, що міжнародні правозахисні організації, які зазвичай вишукують найменші ознаки порушення громадянських свобод, мовчать у випадку з порушеннями прав багатомільйонної пастви УПЦ в Україні? Чи хтось, який щедро роздає гранти (у тому числі на правозахисну діяльність), наказав мовчати? Де горезвісна об'єктивність, незаангажованість та чесність цих структур?

І де позиція іноземних посольств, які виявляють постійне занепокоєння з найменшого приводу? Де голос послів «Великої Сімки»?

Впевнений, що не останнє слово за віруючими. Сьогодні Господь знову перевіряє нас на міцність і відданість Йому. Протягом останніх років вірні Української Православної Церкви неодноразово доводили, що вони готові самовіддано захищати свою Церкву. Хресні ходи у 2016 – 2018 роках збирали величезну кількість віруючих. Влада, демонструючи волюнтаризм (пам'ятаєте такий термін, популярний після відставки Хрущова?), ризикує втратити довіру в очах свого народу. Відвертим божевіллям є дії, спрямовані на боротьбу зі своїм народом в умовах кривавої війни з росією. Чи влада думає, що, забороняючи Церкву та забираючи святині, вона мотивує мільйони вірних УПЦ бути патріотами України? Хіба держава має право систематично порушувати основні права громадян – у тому числі право на свободу совісті та свободу віросповідання?

Я вірю в торжество справедливості. І я вірю у справжню демократію у нашій країні.

Будь-яка влада – тимчасова. Істинна віра, істинна Церква – вічні, і брама Ада не здолає її. «Якщо Бог за нас, хто проти нас?», - запитував Святий Апостол Павло у Посланні до римлян. І це питання актуальне досі.

Духовний бумеранг завжди вертається. І якщо нинішня влада не вірить у Бога, то має засвоїти хоча б уроки історії.

Справжня віра завжди перемагає політичну моду і бажання дотримуватися кон'юнктури.