Дві події, що збіглися в часі, свідчать про тривожні тенденції у православному (та й у всьому християнському) світі з неминучою проекцією на українську дійсність. Перша — це напруженість, що склалася навколо підготовки та проведення Всеправославного Собору. Друга — це політична та інформаційна кампанія всередині України, спрямована на дискредитацію Української Православної Церкви, що перебуває в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Ці події (або навіть процеси) незримо взаємопов’язані й можуть негативно вплинути на суспільно-політичну ситуацію всередині України, стати новим і, можливо, головним викликом для нашої країни і для православ’я загалом.

Вперше після 1054 року Східна християнська церква опинилася на межі розколу. Якщо досі конфлікти стрясали окремі церкви у глобальній системі Православ’я, то тепер назріває системний конфлікт, викликаний не в останню чергу зовнішнім, політичним впливом на Вселенського Патріарха, Його Всесвятість Варфоломія, який останнім часом дедалі більше перетворюється з primus inter pares (першого серед рівних) у сонмі інших чотирнадцяти патріархів, намагаючись показати своє верховенство у православному світі. Природно, це суперечить канонам православ’я й не може нормально сприйматися багатьма Церквами. Всеправославний Собор був на межі зриву.

У цих умовах Вселенський патріарх (є патріархом Константинопольським) через свого радника вже оголосив про обов’язковість рішень Всеправославного Собору для всіх православних церков — навіть тих, які не братимуть участі в роботі Собору. Крім усього іншого, Фанар прийняв рішення вимагати від кожної церкви-учасниці Всеправославного Собору грошовий внесок у розмірі 250 тисяч євро, що для багатьох церков (наприклад, Антіохійської православної Церкви, яка переживає гоніння з боку ІДІЛ) — неймовірна сума. На запитання, чи не варто до фінансового питання підійти диференційовано, відповіді не було.

Сьогодні у православ’ї накопичилося чимало питань, які потребують розв’язання на Соборі, який не збирався майже 1200 років. Це й питання взаємодії між окремими Церквами (наприклад, є конфлікт між Антіохійською та Єрусалимською церквами, питання визнання Американської Православної Церкви тощо), і питання екуменічного діалогу, і навіть питання ставлення до Григоріанського календаря. Але всі ці питання необхідно погодити заздалегідь і мати бачення їх розв’язання. На жаль, уже зустріч у Шамбезі (Швейцарія) у січні 2016 року розкрила низку протиріч у православному світі. На зустріч не приїхали глава Елладської православної церкви митрополит Афінський Ієронім II і патріарх Антіохійський і Всього Сходу Іоанн Х. Вселенський патріарх Варфоломій довго не хотів висловлювати своє ставлення щодо українського питання. Грузинська православна церква так і не домоглася виразної відповіді щодо запитання щодо церковного календаря.

Нагадаю, що Всеправославний Собор готували понад 50 років. І гординя окремих владик разом із великою політикою може перетворити його з унікального, історичного акту єднання православ’я на чинник розколу й початок протистояння у православ’ї. Адже на ситуацію навколо Собору сьогодні впливають зовнішні моменти: протистояння між блоком західних держав і Росією, конфлікт між Туреччиною й Росією, конфлікти між проамериканськими режимами на Балканах і Росією, ситуація на Близькому Сході й навіть світова економічна криза!

У цих умовах найправильнішою, вважаю, була б позиція щодо перенесення термінів проведення Собору й ініціювання ще однієї робочої зустрічі православних ієрархів для спроби врегулювання спірних питань, які накопичилися у православ’ї. Тим більше, що в роботі нинішнього Всеправославного Собору не беруть участь ієрархи Грузинської, Сербської, Болгарської, Антіохійської православних церков, і головне — Російська православна Церква, а так само Українська православна Церква.

Якщо подивитися на чисельність вірян, які входять до складу п’ятнадцяти православних Церков, то вимальовується дуже цікава картина.

• Російська православна церква — 120,0 млн
• Румунська православна церква — 18 800 000
• Елладська православна церква — 9 000 000
• Сербська православна церква — 8 000 000
• Болгарська православна церква — 6 350 000
• Грузинська православна церква — 3 600 000
• Константинопольська православна церква — 3 500 000
• Православна церква в Америці — 1 000 000
• Антіохійська православна церква — 750 000
• Кіпрська православна церква — 654 000
• Польська православна церква — 555 000
• Албанська православна церква — 400 000
• Олександрійська православна церква — 250 000
• Єрусалимська православна церква — 200 000
• Православна церква Чеських земель і Словаччини — 75 000

Отже, православних, об’єднаних у канонічні церкви, у світі налічується приблизно 173,1 мільйона осіб. Якщо у Всеправославному Соборі не візьмуть участь Російська православна, Грузинська, Сербська, Болгарська та Антіохійська Церкви, Собор буде представляти інтереси лише 26,1 мільйона вірян — це трохи більше ніж 15% від загальної чисельності. Про жодне Всеправослав’я не може йтися. Без консенсусу та єднання будь-які розмови про Всеправославний Собор — це фікція.

Крім усього сказаного, варто взяти до уваги, що у світі є приблизно 75 невизнаних національних автокефалій, які об’єднують орієнтовно 10 мільйонів вірян. Найбільшою з них є Українська православна церква Київського патріархату на чолі з Філаретом (Денисенком), якого 1997 року відлучили від Церкви і віддали анафемі. Упродовж останнього часу на Вселенського патріарха чиниться тиск для визнання канонічності УПЦ КП.

Не випадково напередодні Всеправославного Собору група народних депутатів Верховної Ради України написала звернення до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про визнання УПЦ КП, а також про анулювання грамоти Константинопольського патріарха Діонісія IV Муселіміса, який у травні 1686 року передав Київську й Галицьку митрополію під управління Патріарха Московського і всієї Русі.

Сьогодні в Україні здійснюється чергова спроба створення за допомогою політичного інструментарію так званої «Єдиної Помісної Церкви». Але якщо за часів Віктора Ющенка цей процес ішов виключно бюрократичним і дипломатичним шляхом, то після 2014 року ми бачимо агресивні спроби нинішньої влади не тільки сформувати помісну православну церкву, а й домогтися її визнання з боку Фанара, що давало б можливість говорити про «канонічність» (хоча особливо варто акцентувати той момент, що канонічність має бути визнана всіма церквами, і приклад Православної церкви в Америці є показовим — її досі не визнано повністю канонічною). Водночас створення «Помісної» церкви в Україні мислиться виключно шляхом ліквідації Української Православної Церкви в канонічній єдності з Московським Патріархатом.

Дії, які ми спостерігаємо упродовж останнього часу, викликають особливе неприйняття. Держава не просто втручається у справи Церкви (яка, нагадаю, відокремлена від держави навіть не Декретом Ради Народних Комісарів, як це сталося в Росії, а Третім Універсалом Центральної Ради в листопаді 1917 року — адже до історичної традиції Центральної Ради так люблять звертатися останнім часом. Народні депутати з числа постмайданівських хунвейбінів намагаються ухвалити закон, що обмежує діяльність Української Православної Церкви. У багатьох населених пунктах проводяться захоплення храмів, а Тернопільська обласна рада приймає рішення про передання Свято-Успенської Почаївської Лаври представникам іншої конфесії.

Паралельно, можна припустити, що є центри впливу, які провокують вихід низки єпископів із канонічного православ’я і створення «Помісної Церкви» шляхом об’єднання церкви Філарета, Української автокефальної православної Церкви і груп, які будуть намагатися вивести з УПЦ. За наявними даними, на роль глави нового церковно-політичного об’єднання готують Митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинка). І саме в такий час народні депутати України прийняли звернення до Вселенського патріарха фактично про визнання канонічності Церкви Філарета.

Тривогу викликає також те, що й за спробою проведення Всеправославного Собору, і за спробою організації форсованими темпами в Україні «Помісної Церкви» стоять одні й ті ж сили — і перебувають вони поза Україною, поза Константинополем і за межами православного світу. Православ’я для цих сил — це лише інструмент геополітичних розборок і переділу світу, ослаблення позицій тих чи інших гравців.

Чим це загрожує Україні — передбачити не складно. Філарет у 90-ті роки активно використовував УНА-УНСО для захоплення храмів, а на Волині підтримував парамілітарні формування «козаків» із так званої «Поліської Січі». Тоді він не міг похвалитися особливою підтримкою з боку держави — українське політичне керівництво намагалося витримувати баланси у відносинах із Церквами. Сьогодні, коли весь інформаційний простір заточений на війну, а в повітрі витає дух ненависті та нетолерантності, політичної команди «фас!» достатньо, щоб у країні почалося грандіозне кровопролиття, яке відкидає нас до найтрагічніших сторінок середньовічної історії. Країною ходять натовпи нічим особливо не зайнятих людей у камуфляжі, які шукають пригод та вихлопу пасіонарної енергії. Ділки від церковної політики цілком можуть використовувати їх як аргумент.

Ті, хто вирішив грати з релігійними настроями громадян України, грають із вогнем. Україна, світ, православ’я стоять перед серйозними викликами: велика політика знову починає втручатися в церковну сферу. Історичний досвід показує, що це зазвичай призводить до жахливих наслідків.

Поки ще не пізно зупинитися!

24 серпня 1572 року у Франції відбулася одна з найстрашніших трагедій на релігійному ґрунті — Варфоломіївська ніч. Дата 24 серпня — День Незалежності України — це також пересторога й українським політикам, і церковним ієрархам — аж до Вселенського патріарха Варфоломія, наскільки обережно потрібно ставитися до питань міжконфесійного миру — особливо в Україні, яка й так пройшла через страждання та кров, й особливо потребує миру і стабільності.

Вадим Новинський — народний депутат України

Оригінал новини за посиланням