Видання: газета «Сегодня»
Автор: Алевтина Нагорна

Вадим Новинський

Ми поспілкувалися з одним із найменш публічних нардепів, особистість якого викликає серйозний інтерес у журналістів та експертів, оскільки відомим є його вплив на політпроцеси у країні – зокрема, на формування й діяльність опозиції

– Що сьогодні відбувається з опозицією, яку періодично звинувачують у змові з владою? Наприклад, як пояснити те, що ви, як і вся фракція «Опозиційного блоку», – голосували за зміни до Конституції України. Спільно з урядовою коаліцією. Це вже відбувалося в лютому щодо відставки Арсенія Яценюка.

– Ну, є питання, щодо яких наша позиція й позиція влади збігаються. І це абсолютно нормально. Це, наприклад, стосується необхідності зміни правової системи України. Повноцінну реформу судової системи наша команда намагалася здійснити ще 2013 року – тоді нам вдалося прийняти КПК і розробити закон про прокуратуру. Щойно підійшли до змін у системі судової влади – політичні сили, що перебували тоді в опозиції, почали активно критикувати всі наші спроби провести реформу. У парламенті, обраному 2012 року, ми б не знайшли 300 голосів, щоб проголосувати за зміни до Конституції. Тому зараз – із запізненням у два з гаком роки – ми намагаємося доробити розпочате 2013-го. До того ж, після цього голосування вибитий серйозний козир із рук «яструбів», які бажають продовження війни. Пам’ятаєте, що вони говорили? Не можна вносити зміни до Конституції у плані розширення повноважень і особливого статусу окремих територій, оскільки 157 стаття Конституції забороняє це робити під час війни або надзвичайного стану. Зараз ми маємо прецедент: якщо внесено зміни до Конституції, отже, можна продовжувати процес внесення змін і надалі. Тепер ніщо не заважає розгляду вкрай важливого для нас питання – питання, що лежить у площині Мінських домовленостей. Питання, з якого на Донбас має прийти мир.

– Але ви ж розумієте, що розгляд питання особливого статусу Донбасу викличе гостру реакцію в сесійній залі?

– Звичайно, розумію. Українська влада опинилася зараз у ситуації «шпагату»: приймати зміни до Конституції – викликати протести з боку радикалів різних мастей. Не приймати – викликати не менш жорстку реакцію з боку партнерів України за кордоном, оскільки невиконання умов Мінських домовленостей може обернутися втратою друзів і партнерів. Доводиться вибирати. Гадаю, здоровий глузд візьме гору над страхами і пристрастями.

– Тривалий час ходили чутки, що «Опозиційний блок» ось-ось розвалиться, і на його базі виникне кілька політсил. На нещодавньому з’їзді ми побачили, що чутки про розпад перебільшені, але тепер у партії два співголови, два голови виконкому, два голови фракції. Внутрішній розкол усе ж є?

– Я б не називав це розколом. В «Опозиційному блоці» спочатку співіснували дві фракції, які відрізнялися зовсім не баченням стратегічних цілей. Дискусію вели щодо тактичних кроків. Як показали досвід і час, це була корисна дискусія, що вимагала тільки упорядкування, «модерації».

Борис Вікторович Колесніков і Юрій Анатолійович Бойко будуть тепер модерувати процеси всередині партії. Їм ці функції делегував з’їзд. Щоб не було жодних пересудів, було запропоновано подвійну структуру партійного керівництва – вона влаштувала всіх делегатів з’їзду і всі партійні організації.

– А ваша роль у партії?

– Я – член політвиконкому. У нашій партійній структурі політвиконком відіграє виключно важливу роль…

– Як Політбюро – у ЦК КПРС?

– Я б не проводив такі паралелі. Покійний Віктор Степанович Черномирдін, до якого я ставлюся з глибокою повагою, колись сказав фразу, що стала крилатою: «Яку б партію не будували – виходить КПРС». Так ось: ми вирішили запропонувати варіант партії «не-КПРС». У нас немає вождів. Є лідери. Але лідерів – і Юрія Бойка, і Бориса Колеснікова – було б точно охарактеризувати латинським висловом «primus inter pares» – «перші серед рівних». Й інші партійці – зокрема і я, і Сергій Льовочкін, й Олександр Вілкул – абсолютно нормально поставилися до такої структури керівництва. Найгірше, якщо зараз почнемо мірятися амбіціями і кричати, як і герої дитячого анекдоту: «Я – Чапаєв! Ні, я – Чапаєв!». Головне значення з’їзду – у тому, що ми відкрили двері для об’єднавчого процесу з іншими опозиційними силами – партіями, громадськими організаціями, профспілками. Нам соціологи кажуть: у вас усе гаразд, ви наростили рейтинги, ви сьогодні сперечаєтеся за перше місце з «Батьківщиною». Але нас сьогодні цікавить не те, щоб підвищити рейтинг з 10% до 15%, а з 15% до 20%. Це помилкова тактика. Ну, уявіть, що ми йдемо на вибори й отримуємо 25% голосів. Реально? Цілком. Чи задовольнить це нас? Анітрохи! Ну, отримаємо ми не 42 мандати, як зараз, а 120–130. І далі будемо перебувати в меншості, в опозиції. Нам як партії потрібен результат, що дозволяє претендувати на владу. Серед українських громадян – величезний протестний потенціал. Це здоровий протест проти згубного курсу влади. Протест імені здорового глузду. Наше завдання – мобілізувати його й об’єднати. Для цього потрібна не кабінетна боротьба за рейтинги, а кропітка робота на місцях. Ну і, природно, для цього розширювати наші можливості за рахунок об’єднавчого процесу, старт якому дали на з’їзді.

– У вас були, м’яко кажучи, натягнуті стосунки з Петром Порошенком. Вони залишаються такими ж?

– Вони є діловими та офіційними. Вас цікавить, чи спілкуємося ми один з одним? Так, спілкуємося. Хоч я не поділяю його позиції з багатьох питань. Але якщо, наприклад, питання стоїть про захист інтересів Української Православної Церкви, я звертаюся до нього як до гаранта Конституції й конституційних прав вірян, щоб він застосував свої повноваження для гарантування свободи совісті та свободи віросповідання. До честі Петра Олексійовича, він не відмовляє в тому, щоб вислухати позицію УПЦ. Радикалізм і емоційність – особливо в питаннях віри – ніколи не доводили до добра політиків. Сьогодні в Тернопільській області депутати голосують за те, щоб забрати у вірян Почаївську лавру. Але це ж перевищення повноважень депутатського корпусу! Прокуратура мовчить, хоча мала б втрутитися. Депутати закликають прийняти дискримінаційний закон щодо УПЦ – а де ж Конституційний суд? ЗМІ підливають масла у вогонь (не всі ЗМІ, але тенденція в інформаційному полі добре помітна). Я намагаюся донести до нинішньої влади кілька посилів. Перший: своїми діями проти Церкви ті, хто сьогодні здійснює владу у країні, тільки посилюють негатив і протестні настрої. Другий: від заборони канонічної Православної Церкви розкольники більш канонічними не стануть – Благодать сходить не від указу президента й не від постанови Верховної Ради. Третій: подібні дії призведуть лише до розширення поля впливу різного роду сект, зокрема тоталітарних, які становлять небезпеку для держави. Хочеться вірити, що ці моменти почують і усвідомлять.

– Ви – людина, яка прийшла в політику з бізнесу. І поки не виїхала з країни. Ви оптимістично дивитеся на майбутнє України?

– А чому я маю їхати? Те, що мене намагалися «видавити» з України, позбавити громадянства (всупереч Конституції), звинуватити у всіх смертних гріхах – це підступи ворогів і недобросовісних конкурентів. У мене немає іншого громадянства. Я – громадянин України й патріот України. Хоча мій патріотизм відрізняється від шароварного «патріотизму» деяких гарячих голів в українській політиці. Я вважаю, що майбутнє України – у поновленні співпраці з нашими традиційними партнерами на Сході, у відновленні діалогу з Росією (і не тільки з Росією), у пошуку нових ринків – за межами Європи. Я вірю у прекрасне майбутнє України й у те, що революційні хвилі скоро вляжуться. До речі, підприємства, до яких я мав стосунок до обрання мене народним депутатом, почали дуже-дуже обережно оживати після кризи. І це вселяє надію. Вірю, що криза – і не тільки економічна – залишиться в минулому, а в Україну повернуться стабільність, мир, порядок – як необхідні умови модернізації та розвитку.