30 Серпня 2017

Вадим Новинський. Народний депутат України — про необхідність нової «дорожньої карти» для країни і про показові історичні уроки.

Джерело — видання «Сегодня»


Політичні суперечки щодо виконання Україною зобов’язань за Мінськими домовленостями наштовхуються на низку непереборних аргументів. Але будь-яка соціологія показує, що переважна більшість громадян України висловлює прагнення до миру й розуміє безальтернативність Мінських домовленостей.

Україна втомилася від війни. Четвертий рік гинуть люди, рахунок жертвам йде на десятки тисяч осіб, на воєнні рейки поставлена економіка, пропаганда просякнута духом мілітаризму і вояччини. Варто чесно визнати: Мінські домовленості самі по собі є не стільки панацеєю, скільки тимчасовим знеболювальним. Дейтонські домовленості 1995 року, з якими часто (і цілком справедливо!) порівнюють Мінські домовленості, вирішили питання гострої фази конфлікту між сербами й мусульманами в Боснії й Герцеговині. Але поставили країну в повну залежність від європейського моніторингу і віддали її фактично під зовнішнє управління. Громіздкість держсистеми Боснії, де-факто конфедеративний характер держави, наявність спеціальних розмежувальних територій створюють передумови для подальших конфліктних ситуацій.

Саме тому процес мирного врегулювання в Україні не повинен обмежуватися виключно документами, виробленими в Мінську. «Формула Штайнмайєра» або «формула Макрона» — половинчасті рішення: Європі необхідно, щоб на Сході України перестали стріляти, Україна повернула контроль над східними кордонами, самопроголошені республіки тією чи іншою мірою повернулися до складу України, а Європа розв’язала собі руки в повноцінній торгівлі з Росією.

Чи вирішуються на цьому проблеми українського суспільства? Очевидно, що ні. По-перше, Україні необхідно вже сьогодні почати дискусію про більш ємну формулу миру, яка стосувалася б питання співіснування громадян у межах єдиної держави. Війна, крім жертв і руйнувань, несе також величезна недовіра протиборчих сторін одна до одної. Думати, що формальне закінчення гострої фази конфлікту на Донбасі призведе до загальної радості, не варто. Попереду ще серйозна робота з відновлення не тільки економіки Сходу України, а й довіри між людьми.

Україна має свій, післявоєнний сумний досвід. Після Другої світової війни Радянський Союз здійснив цілу низку заходів, спрямованих на «умиротворення» населення Західної України. Крім шести хвиль амністії для учасників УПА (судячи з документів, радянська влада дійсно дотримувалася всіх умов амністії), було кинуто величезні кошти на будівництво промислових та інфраструктурних об’єктів, модернізацію економіки, культурно-освітні програми. Багато сільських жителів переселилися в міста. Вважалося, що так буде ліквідована база для націоналістичних настроїв. За 30 років Галичина стала оплотом антирадянських, а ще через 20 років — й антиросійських настроїв. Пам’ять про загиблих і засланих до Сибіру родичів виявилася сильнішою за програми, що забезпечили регіону стабільний соціальний і економічний розвиток. Чи не зіткнемося ми з аналогічною картиною на Донбасі?

Саме тому формула стійкого миру в Україні має передбачати насамперед досягнення політичного і громадянського компромісу між Сходом і Заходом. Результатом повинна стати нова Конституція України, яка, за збереження унітарного характеру держави, має розширити повноваження всіх без винятку регіонів і знизити роль Центру (до речі, проект Конституції опозиція розробила ще два роки тому).

Другий важливий блок питань. У Мінських домовленостях не розглядається питання Криму. А без вирішення цього питання конфлікт із Росією не буде повністю вичерпаний. Коли мені намагаються поставити запитання «Чий Крим?», я відповідаю: «Читайте Конституцію. Там чітко визначено питання належності і Криму, і Севастополя». Є міжнародне право. Є визнання України в її законних кордонах. Тому саме по собі питання не доречне».

Але необхідно відповісти на запитання: на який компроміс із Росією може піти Україна в питаннях суверенітету над Кримом? Висунуті концепції (Гонконгський варіант, тривала оренда, північноірландський варіант «Угоди Страсної П’ятниці», аргентино-британський постфолклендський варіант та інші) викликають безліч заперечень і зауважень. Колись римський папа Пій IX сказав, що політик, який зможе запропонувати компроміс між Римо-католицькою церквою й державою Італія, стане найбільшим італійським політиком. За іронією долі цим політиком став Беніто Муссоліні. Перефразовуючи, можна сказати: найбільшим українським політиком стане той, хто зможе запропонувати реальний і дієвий план досягнення компромісу щодо Криму.

Сьогодні перекрито канали, які постачали воду в північні райони Криму. Знищені ЛЕП. Громадяни з кримською пропискою позбавлені деяких прав, якими користуються інші громадяни України (це, наприклад, стосується банківської сфери). Уявіть, що за рік-два міжнародний арбітраж вирішить за необхідне проведення референдуму в Криму під егідою ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій, з допуском зокрема й українських спостерігачів. Якими будуть результати референдуму? Потрібно міняти політику України щодо Криму. Пропозиції українських політиків зводяться до: а) дочекатися, коли піде Путін; б) дочекатися, коли почнеться розпад Росії; в) дочекатися, коли США оголосять війну Росії — і це не більше, ніж ознака політичного інфантилізму.

Мир в Україні не може бути остаточним, поки не створена нова система колективної безпеки у світовому масштабі. Події на Донбасі і в Криму (так само як і в Косово, Абхазії, Південній Осетії) показали, що світовий порядок, який склався після Другої світової й закріплений Заключним актом Гельсінської наради з безпеки та співпраці в Європі, зазнав серйозної кризи. Принцип непорушності кордонів у Європі не діє. Сьогодні необхідно виступити з ініціативою нового Гельсінського процесу, який може удосконалити колишні принципи. Наприклад, в ОБСЄ практично немає можливості примусу агресорів до миру. В України (поряд із Сербією і Грузією) є всі підстави для того, щоб ініціювати таку конференцію. Потрібно скласти нову «дорожню карту» досягнення миру в Україні, у якій врегулювання «донбаського» питання стане лише одним з елементів, першою, але далеко не остаточною частиною плану.

У пошуках формули миру не можна ігнорувати чинник українського канонічного Православ’я, яке може стати платформою для мирного діалогу. Саме УПЦ діє й на території, непідконтрольній Києву. УПЦ у Криму перебуває в канонічному підпорядкуванні Києву. Авторитет Церкви залишається непорушним високим, що підтверджується всіма соцдослідженнями. І це потрібно використовувати. Приклад, коли особисте клопотання Блаженнішого Онуфрія, предстоятеля УПЦ, допомогло звільнити з полону «кіборга» Тараса Колодія в грудні минулого року, показовий: інституція Церкви може активно сприяти вирішенню багатьох важливих питань.

Те, що 27 липня приблизно сто тисяч прихожан УПЦ вийшли на хресний хід і продемонстрували вірність ідеалам миру, показово, і цей ресурс не можна ігнорувати, а тим більше — знищувати його. До речі, авторами законопроектів, спрямованих на обмеження впливу і знищення канонічного Православ’я в Україні, є найпалкіші представники «партії війни» — ті ж, хто завзято сіє смуту, «відмову від Мінських домовленостей» тощо.

Я вірю, що Україна отримає довгоочікуваний мир. Але мир має стосуватися всіх сфер суспільного життя. Мир має стати внутрішньою потребою всіх громадян України — причому усвідомленою потребою. Мир не може бути миром за всяку ціну — і тому треба встановити для себе межі розумних компромісів. Одним словом, пора не просто говорити про мир, а й діяти. Вірю в торжество розуму над войовничим безумством — адже зрештою розум завжди перемагає.

Всі новини
по темі