08 Травня 2016

Завтра День Нашої Великої Перемоги. Завтра буде сказано багато слів хороших, добрих, піднесених. Литиметься також зла хула на наше свято. Завтра день для когось із усмішкою, з радісним хвилюванням у грудях, і майже «фронтовими» ста грамами, а для когось скреготу зубного, каменю за пазухою й ненависті до всього світлого, чистого, прекрасного, що пов’язане з Перемогою.

Все це буде завтра.

А сьогодні саме час згадати про рідних і близьких, які пройшли через горнило тієї страшної війни. Мою родину, як і мільйони інших радянських сімей, не минула гірка доля втрат найдорожчих людей. Були серед моїх рідних та друзів і блокадники, і працівники тилу, і ті, хто виїхав в евакуацію. Але особливою є роль, звичайно ж, у тих, хто боровся на фронті. Їх у нас було двоє.

Мій дід — Сергій Юхимович Алейников — пішов на фронт добровольцем у перші дні війни. У чудовому російсько-українському фільмі «Битва за Севастополь» головний герой говорить такі слова: «Війна — це не тільки смерть, це ще таке життя». Мій дід прожив це життя на війні до дна. Двадцятитрирічним рядовим, хлопчиною з маленького карельського села, він зустрів її в Заполяр’ї в сорок першому, там само й наклав головою через три роки, у жовтні 1944-го, будучи вже гвардії сержантом. У 1942 отримав медаль за відвагу. Був командиром відділення, командував мінометним розрахунком 35-го гвардійського стрілецького полку 10-ї гвардійської стрілецької Печензької двічі Червонопрапорної ордена Олександра Невського й Червоної Зірки дивізії. Легендарної дивізії, яка так за всю війну й не пустила фашистів у наше Заполяр’я, а в 44 році брала участь у першому ешелоні Петсамо-Кіркенеської наступальної операції. Ця операція і стала останньою для мого діда. Загинув він 10 жовтня 1944 року.

Дядько моєї мами — Олександр Котов, красень і улюбленець усієї родини. Служив на Балтійському флоті, на сторожовому катері, потім у складі морської піхоти. Загинув влітку 1942 року. Офіційно — під час морського десанту на острів Соммерс, який охороняли фінські канонерки й німецький тральщик, пропав безвісти. Насправді — три дні понад двісті наших морських піхотинців і червонофлотців, повністю відрізані від своїх, на скелястому п’ятачку 400 на 200 метрів під постійним прицільним вогнем ворожої сухопутної та корабельної артилерії, билися з набагато більшими силами противника і всі до одного загинули.

Ось такі історії з нашої родини. «Гвозди бы делать из этих людей, крепче бы не было этих гвоздей».

Вічна пам’ять переможцям. Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Всі новини
по темі